Партизанський рух у Мошногір’ї. Міфи та реальність.

Теги: мошни, партизанський рух, черкаський район
Партизанський рух у Мошногір’ї. Міфи та реальність.
У 2007 році вийшла у світ моя книга "Мошни. Шлях через віки.”, у якій я окремим розділом висвітлив життя мошнівців у період фашистської окупації 1941 – 1944 років. Зокрема, там надані деякі моменти діяльності партизанських загонів та з’єднань, що базувалися у Мошногірському лісі, зовсім недалеко від села Дудницьке (так тоді називалися Мошни). Незважаючи на дуже м’яке висвітлення зібраних мною матеріалів та розповідей односельчан про той непростий період у житті нашої держави, отримав як кажуть ”на горіхи від комуністів – ветеранів. Чомусь їм дуже не сподобалися навіть невеликі відхилення від добре мусованої та "непоколебимой” теми їхнього героїчного минулого. 

Тому, маючи під рукою неспростовні документи та власні записи опитаних мною людей спробую познайомити читачів із справжньою історією того часу. Де є місце і подвигу, і підлості. Усе так, як воно було насправді, хоча я дуже далекий від думки, що стовідсотково знаю справжній стан речей у партизанському русі. Але навіть невеликі фрагменти нині розсекречених документів та розповіді безпосередніх учасників тих подій вказують на те, що там було не все так вже й добре, як увесь час стверджувала комуністична пропаганда. 

Одним із перших партизанських загонів у Мошногір’ї був офіційно залишений радянською владою на окупованій території загін братів Савченків – вихідців із Мошен. Партизанський загін, що був сформований у мошнівському лісі, згідно записів у партійних архівах очолив Феодосій Родіонович Савченко 1902 р.н., замісником командира був Бабак Микола Григорович 1912 р.н., член ВКПб з 1939 р., клички Микола, Грицько, а комісаром у них тоді був колишній перший секретар Черкаського райкому партії Сергій Наумович Пальоха 1902 р.н., що був членом ВКПб з 1925 року та мав клички Старик, Женя, Сергій.

Повоєнна ідеологічна машина” розкрутила” подвиг братів Савченків, як якесь героїчне шоу, у якому розповіді про героїчні вчинки братів Савченків, на жаль, є надуманими та носять в собі багато елементів перебільшень та неправди. Будь - яких значимих військових операцій той досить малочисельний загін не проводив. Попри всі героїчні оди цим партизанам, старі люди розповідають і протилежне. Так, був такий загін в лісі, але його дії незрозумілі, і в них немає ніякої логіки. До своїх лав вони не брали нікого, та і самі не об’єднувались з іншими загонами. Наприклад, у своїх розповідях люди чомусь щоразу уперто відокремлюють загін братів Савченків від загонів Пальохи, незважаючи на документи у партійних архівах та записи в особистому щоденникові командира партизанського загону Феодосія Родіоновича Савченка. То що ж було насправді?
Для повного розуміння цієї теми, окремим рядком у цій розповіді потрібно висвітлити біографію та життєвий шлях жителів Мошен братів Савченків, інформація про яких передувала в повоєнних газетах, у різних виступах та різних партійних матеріалах:

Народилися брати Савченки у Мошнах, на Підбір’ї, у великій дерев’яній хаті, вкритій соломою, біля першої від центру села вулички – тупика (нині Підбір’я - вул. ім. братів Савченків). Їхній батько Родіон Савченко, загинув зарано. Як розповідають старожили, сталося це ще в революцію під час чергової зміни влади. Почувши постріли заховався чоловік у густих кущах малини, які росли за хатою у їхньому обійсті. Там його знайшли та застрелили, тому виховувала та піднімала на ноги дев’ятьох дітей їхня мати - Оксана Давидівна Савченко. А родина була великою. Окрім старших чотирьох дочок, вона мала ще п’ятеро синів.

Із хлопців найстаршим був Феодосій, котрий до війни був начальником особливого відділу Чорноморського флоту в Севастополі. У 1939 році його було заарештовано та виключено і партії, але не репресовано. Після чого він переїхав у Черкаси, поновився у компартії отримавши догану. Працював лектором міському партії в Черкасах не пориваючи своїх стосунків із НКВС.

Григорій працював головою сільради у Мошнах та інших навколишніх селах, був завідуючим райфінвідділу у Черкасах. 
Іван служив у органах міліції та органах НКВС в Таращанському районі під Києвом. 

Пилип служив в армії та загинув у війну у боях під Севастополем. 

Наймолодшим серед них був Ілля, який також проходив службу під час війни у війську, і лише йому поталанило залишитися живим та дожити на лаврах своїх братів до старості. Він був головою Мошнівської сільради та посідав інші керівні посади. Нині І.Р. Савченко вже покійний.

Зверніть увагу на посади, які до війни займали брати Савченки, їхні тісні зв’язки з каральною системою, бо то і є ключ до розгадки швидкої загибелі їх усіх, про це буде мова пізніше. 

Партизанський рух у Мошногір’ї. Міфи та реальність.Так, загін дійсно нападав на невеличкі групи ворога, проводив агітаційну роботу серед людей, його постійно переслідували карателі, тому мав він втрати і вони були немалі. Адже із записів командира стає зрозумілим, що левову частину часу загін був у переходах, дуже часто він був переслідуваним поліцаями та карателями тому не міг довго залишатися в одному місці. Виснажливі переходи закінчувалися або черговою засадою, або новим важким переходом. Загін втрачав людей у бою, багато було там і дезертирів. Змучених людей командир мусів відпускати додому. Першим із братів загинув поранений у бою в живіт Григорій Родіонович Савченко. Згідно записів командира 23 листопада 1941-го року в 00 годин 30 хвилин він помер. Поховали його на Вдовиному хуторі в Чигиринському районі. Від загону тоді залишилося не більше 10 бійців, хоча із записів командира випливає, що їх взагалі було не більше 33 чоловік.. Щось у цих записах не відповідає дійсності, бо С.Н.Пальоха стверджує, що у початку війни були сформовані цілих 7 батальйонів полку НКВС. Після облав фашистів з тієї сили у вересні 1941 року залишилося лише кілька груп. Останній бій полку НКВС відбувся за Ірдинем. Німці застосували танки та артилерію повністю знищивши залишки полку, з якого 44 чоловіки потрапили в полон. Але ще залишалися окремі підрозділи, з яких пізніше був сформований Черкаський батальйон з 4 ротами, якими і командував Ф.Савченко, а Пальоха був у нього комісаром. Що ж виходить? Або щось таки не відповідає дійсності, або страшний розгром фашистами партизанського руху на Черкащині у 1941 році ретельно замовчувався на протязі багатьох років. Бо в записах Савченка згадуються лише 14 бійців, та ще декілька людей, що були у підпіллі та в поліції. На кожного з них є особиста його характеристика. Та особливо неприязно та часто відгукується у своїх записах Феодосій Савченко про свого комісара Пальоху. Називаючи його симулянтом, що розкис та проситься у тепле місце. Дивуючись, як могли такому чоловікові доручити пост першого секретаря райкому партії у Черкасах? 

Із записів Савченка видно, як швидко гинув загін. Через зради та облави, що проводили окупанти у лісах, знищуючи все, де можна було сховатися від непогоди (саме тоді буди донищені усі дерев’яні споруди колишнього парку Воронцова. С.Г.).
Потім дуже загадково загинув і сам командир Феодосій Родіонович Савченко, потрапивши в засідку в 135 кварталі, біля нових землянок 5 травня 1942-го року. Зовсім неждано із свідчень самого Пальохи виникає епізод, що стверджує загибель Ф.Савченка. Група у складі: Пальоха, Мацкевич та Ф.Савченко пішли на завдання у 135 квартал мошногірського лісу. Запідозрили щось недобре. Савченко пішов уперед, а Мацкевич з Пальохою залишилися. Коротка перестрілка не вимусила партизанів іти на допомогу. Вони навіть не розвідавши обстановку покинули напризволяще свого командира та пішли у с. Руську Поляну. Вірогідно, що результат тієї стрільби ними заздалегідь був очікуваним...

А те, що особисті стосунки Савченка та Пальохи були далеко не ідеальні видно із записів щоденника. Савченко у своєму щоденникові скаржиться на те, що у них немає радіостанції. У той же час із свідчень Пальохи випливає, що радіостанцію йому передав зв’язковий – капітан Пастух. То що ж було насправді? Виходить, що комісар заникав рацію від командира партизанського загону, а потім за допомогою радіо ще й розправився із бунтівниками, які не хотіли з ним працювати повідомивши казна – що в УШПР до Тимофія Строкача. Ми ще повернемося до цієї теми.

В кінці року, а точніше 12 листопада, загинув останній із братів - Іван Родіонович Савченко, який разом із залишком загону, яким на той час командував Григорій Хижняк, був у партизанській криївці - курені в урочищі Будиському. Із розповідей очевидців, С.Н.Пальохи із його наближеними людьми там не було, бо ще 14 березня 1942 роком датована виписка про те, що Пальоха покинув загін. Ф.Савченко його відпустив через поранення у Мошнах, коли палили хати поліцаїв. Мабуть, з радістю... Де був Пальоха увесь цей час – невідомо.

За розповідями жителів села, після загибелі Феодосія та Григорія Савченків загін, що залишився, ще добре "партизанив”, доки ще була горілка з вивезених магазинів сільпо, а коли тих запасів не стало, то вони перебралися поближче до с. Будище. Там, на Будиському зробили партизани собі курінь. В той курінь і носив їм "пальне” з Будищ, де жила тітка Савченків, "зв’язковий”, котрим був рідний племінник Івана Савченка - Замедянський Андрій Борисович. Отож, через нього товари із магазинів сільпо в селах міняли на самогон. Одного разу зв’язковий попросив у партизанів якусь обувку, бо його зовсім розлізлася, але ті зареготавшись прогнали його геть, сказали, що їм все дала "Родіна”, а він і так обійдеться. Бач, який...
Розлючений чоловік видав поліцаям місце того куреня, а ті викликали німецьку зондер команду. Німці підійшли до куреня близько, бо там не було навіть звичайного сторожового поста. Опору не було ніякого: по черзі, поіменно за викликом та, виходили люди з куреня, тут їх і розстрілювали.

Так загинули Іван Родіонович Савченко, Олександр Карпович Смаглій, Григорій Андрійович Хижняк, Олександр Лукич Найда. Із спостережних пунктів, що були в лісі, з гори, люди – партизани з інших загонів, бачили ту трагедію, але вдіяти нічого не могли, бо сили були аж надто нерівними. Потім німці "прочесали” частину лісу, тоді був поранений житель Мошен Бабич Іван Йосипович, але йому вдалося вижити... Такою була трагедія остаточної загибелі загону братів Савченків. У повоєнних ЗМІ та партійних архівах часто зустрічаються неправдиві статті про те, як героїчно гинув загін до останнього відбиваючись гранатами. Як бачимо, усе було набагато прозаїчнішим...

Нині, ліворуч від прохідної Черкаського звірогосподарства у Мошногорах є малий пам’ятний знак, де вказано, що на тому місці загинули партизани, але за розповідями очевидців, справжнє місце отого куреня було більше як за півкілометра від того місця. Отаке розповідають старожили, навіть колишні комуністи. 

Як бачимо, партизанський загін, що був спеціально залишений на окупованій території з досить міцними заздалегідь закладеними базами не проіснував і року. С.Н.Пальоха, що тоді перебрав на себе командування партизанським загоном із залишками бійців (але вже не основного складу), ухвалив на партзборах наказ про його розпуск. Чому? Аналізуючи записи самого командира та додаючи до них розповіді односельчан можна встановити справжню причину тих великих невдач. 
Найбільшим першим прорахунком того загону був мітинг, проведений у Мошнах 7 листопада 1941-го року. В роковини жовтневої революції. Про це повідомила у своїй публікації колишня партизанська зв’язкова Єфросинія Бабич. Загін Савченків увійшов у село коли в ньому не було німців, а були в старостаті одні поліцаї, які одразу розбіглися з переляку хто куди.... Красива картина, якщо до неї не додавати те, що на тому мітингові за розповідями очевидців були присутні з десяток людей. Після проведеного мітингу партизани зникли, а німцями опісля були зроблені облави та розстріляні комуністи і комсомольці. Тоді був розстріляний Марченко Борис, могила якого довго знаходилась біля стоматологічного відділення лікарні, загинули комуністи К.Т Компанієць, Л.І.Тесля, З.Г.Бабич, С.М.Моргун та комсомолець Самойленко. У черкаській тюрмі була розстріляна Смаглій Параска Кузьмівна, колишній директор мошнівського філіалу фабрики художньої вишивки. Тоді там, у тюрмі, було розстріляно біля сотні комуністів заарештованих в окрузі. Виникає цілком зрозуміле запитання. Чи варті були оті десятки хвилин мітингу життя багатьох односельчан, серед них і комуністів, яких розстріляли розлючені фашисти тоді та вже пізніше, в лютому 1942-го року? Коли ідеологія переважила здоровий глузд, тоді сталася трагедія, в результаті якої постраждали люди. Навіщо було дратувати есесівців заради нічого? Саме така "ідеологічна хвороба” командира Феодосія Савченка виникала у нього неодноразово, що мало для загону досить згубні наслідки.

Як розповідають односельці, відтоді німці увели в Мошни (тодішнє с. Дудницьке) свій гарнізон та поставили на постій тилову частину бельгійців, записавши село у найбільш неблагонадійні. Життя пересічних людей відтоді залежало від настрою коменданта мошнівської комендатури есесівця - лютого садиста Гофмана та його помічника рудого Вальтера... То може партизани своєю ідеологією чимось допомогли людям?

Командир Ф.Савченко, вірогідно, зрозумів усю безглуздість своїх дій, тому в його щоденникові знаходимо лише короткий запис про той день. Без пафосу. Хоча, як знати?

Саме із того часу до партизанського загону Савченків у мошнівських людей виникло стійке та неоднозначне ставлення, їм люди більше вже не допомагали, а іноді навіть видавали німцям та поліцаям місця їхньої дислокації та закладені бази. Відомі навіть прізвища тих людей. І як би не старалися комуністичні ідеологи висвітлити усю героїчність того загону, таким воно, оте ставлення очевидців та учасників трагедії залишилося і донині, якщо не сказати більше...

Як розповідали очевидці - Бабич Одарка, Ткаченко Федір та інші, в 1941-му році ще до окупації вивезли в ліс сільпо, гроші з кредитної спілки та документи із суду. Там були товари із усіх магазинів села Дудницького (с.Мошни). Село колись було райцентром, тому в ньому так і залишився нарсуд і стояв він на місці нинішньої авто заправки. Саме у тому суді і зберігався архів району, а через дорогу був банк спілки. Очевидці стверджують, що винесли з тих будинків валізу та сейф з грошима та документами та повезли все оте добро полуторкою в сторону лісу. Основна база Савченків тоді знаходилась на Любчиній горі, вниз до болота. Там були землянки і як стверджує житель Мошен Самойленко Володимир Дем’янович, чув він від старіших, що ті документи, зокрема валіза, були закопані Савченком Ф.Р. під дубом, а сейф сховали в далекому старосільському лісі, навпроти Млієва, перед тим його замінувавши. Ф.Р.Савченко загинув, загинули і його брати, тому понині ніхто не знає місць, де сховані ті документи. Хоча, читаючи щоденник та протоколи допиту Пальохи стає зрозумілим, що усе те добро та гроші було в лісі просто розграбованим, а залишки документів разом з партійними квитками знаходили мошнівські підлітки вже по війні. Просто неба... І не під Старосіллям, а обабіч старої Графської дороги недалеко від партизанської бази.. А на момент розпуску загону Савченка усе майно та гроші із сільпо, а також залишені владою спеціальні кошти ними були прогуляні та пропиті. Звісна річ, частину закладених баз по доносах забрали німці та поліцаї.

Чому ж таким тернистим та насиченим на зради був шлях партизанського загону Ф.Р.Савченка?

Про це можна скласти картину із спогадів та свідчень мошнівців, що незважаючи на величезний тиск членів КПРС та їхні відверті погрози усе ж просочувалися до людей. А нині, вже старі люди відкрито проклинаючи Савченків розповідають про них страшні речі...

"Хвіст” усіх невдач загону тягнувся ще із тридцятих років перед війною. Як я і зауважував попереду, ми повернулися до цієї теми. 

Перебуваючи на значних постах у радянській владі брати Савченки кожен окремо вніс немалий "вклад” у жорстокі часи репресій невинних людей. Завдяки їхній запопадливості перед НКВС та компартією у 1936 – 1938 роках через них було розстріляно та засуджено до великих термінів покарань немало чесних людей. Лише у Мошнах вже давно знають люди, що односельці Тесля та Захарченко були засуджені та розстріляні не без втручання Григорія та Івана Савченків. Ще живі свідки, які бачили одного з них біля шостої камери у слідчому ізоляторі НКВС в Черкасах. Після чого нещасних було негайно розстріляно з інтервалом у добу...

Немалий вклад у беззаконня вніс Ф.Савченко у Криму, а все це серед людей не було великою таємницею. Що стосується Івана Савченка, то тут є свідчення мого вже покійного діда – Гречухи Степана Степановича1902 р.н., який розповідав про те, як в часи окупації до нього у хату вечором попросилися переночувати люди із Таращі та з Рокитного. Дід їм відмовив, бо тоді в хаті на постої були двоє бельгійців. Але розпитавшись у людей, що ж їх повело у таку далеку та небезпечну дорогу, направив подорожніх до Гречухи Сидора Артемовича, який жив у Лахмані неподалік. А річ була у тому, що люди дізнавшись про діючий партизанський загін Савченків поспішили у поліцейський старостат та комендатуру Мошен, щоб розповісти про злодіяння Івана Савченка, який "здав” у їхніх краях в НКВС немало чесних людей, що пізніше були розстріляні... 

А зваживши на результати листопадового мітингу у Мошнах стає зрозумілим, що життя того партизанського загону через минуле його очільників було приреченим. Люди повідомлювали у поліцію про кожен їхній крок, про місця їхніх зупинок, закладених баз та інше. У районі Мошен вони не мали ані найменшої передишки утікаючи від постійних облав в інші краї, що були для них чужими... Схожа доля спіткала увесь полк НКВС, хоча він дислокувався на інших територіях, але більш за все, саме з цієї причини перестав існувати. Як казали мудрі: - Що посієш...

Про такий стан речей прекрасно знав С.Н.Пальоха, який скрізь у селах мав своїх людей - інформаторів. Тому усіма силами намагався триматися від Савченків якнайдалі. Стає зрозумілою їхня неприязнь один до одного. А полковник Кокін та партизан Ілля Гречуха відверто висловлювалися за повне відокремлення від загону Савченків. За що спочатку були виключені Ф.Савченком з партії, а пізніше, у 1944 році розстріляні за радіо - доносом Пальохи в УШПР (ось де стала у пригоді заникана ним рація). Супутниками Савченків завжди були доноси та зради. Як зовнішні, так і внутрішні...

Щоби заспокоїлися люди, та узнали про загибель Савченків і потрібен був розпуск загону. Час показав, що розрахунок Пальохи був вірним. Люди залишили у спокої партизан, більше того, вони отримали можливість навіть проживати у лісі на одних місцях у землянках. Що раніше було просто неможливим. Німці без зрадників - поводирів заходити в той ліс вже не мали ніякого бажання. На підтвердження цього є свідчення документів та розповідей людей.

Офіційно відомо, що загін Білоусова, який входив у об’єднання Пальохи дислокувався у Мошногорах, командир проживав там із своєю сім’єю. Жили і інші партизани в лісі у землянках, сім’ями, про це розповідає безпосередня учасниця того партизанського руху - дружина Гребінника Панаса Михайловича, нині в другому шлюбі Савченко Ольга Кирилівна 1922 р.н. Її чоловік - офіцер, був командиром партизанської групи в Мошногір’ї. Там у землянці в лісі і народила вона сина, Михайла Панасовича Гребінника, в документах якого, місцем народження записане село Дудницьке (Мошни), але справжнім місцем його народження був Мошногірський ліс... 

Батько хлопчика невдовзі загинув, та надовго залишилася підтримка партизанської сім’ї їхнім командиром С.Н.Пальохою. Це іще одна сторінка партизанського руху, не висвітлена істориками. Нині М.П.Гребінник, полковник у відставці, військовий лікар, проживає у Петербурзі. 

Отже, Після загибелі загону Савченків партизанський рух у Мошногір’ї в 1943 році набув зовсім іншого змісту. Хоча поряд із позитивними сторонами того руху, його героїчних моментів (а вони без сумніву були), офіційними документами та свідченнями людей зафіксовані і дуже негативні речі. Про них у повоєнний час навіть говорити було заборонено, та й донині деякі партизани про це згадувати не люблять. Правда завжди комусь заважає. А вона залишилася. У розповідях як самих партизан, так і в спогадах населення примошногір’я. Разом із позитивним напівосілим життям у лісі сформувалися і його негативні тенденції. За свідченнями Білецького Л.М., Білецького І.Л., Попудрібка В.Н. та інших партизан, активних дій з’єднання Пальохи влітку 1942 року майже не проводило. А якщо і були окремі бої, то це було за територією місця дислокації і мало швидше за усе характер добування провізії. У Мошнах ніяких активних дій не було, ніхто не хотів дратувати німців щоб ті проводили облави. Натомість у землянках гнали самогон, пиячили та вчиняли грабунки селян з допомогою місцевої поліції. На той час загальна чисельність людей, що перебували у лісі сягнула за три сотні. Деякі приписували себе до об’єднання Пальохи, але сам командир за них навіть і не чув. Свідки характеризують загони Пальохи як такі, що морально розклалися... Це офіційні записи і з протоколів записів допиту С.Н.Пальохи. Та існує ще багато розповідей односельчан про неподобства, що тоді творилися у лісі. На жаль, вони ніде не записані офіційно, бо прості люди тоді боялися свідчити в НКВС, і небезпідставно, адже непокарані фігуранти тієї вакханалії пізніше ще довго були на керівних посадах. Отже, помста за ті свідчення була б невідворотною. Хоча, відомі й випадки помсти за необережно сказане слово. Загалом, загони кількістю майже у триста людей могли б добре "накрутити хвоста” окупантам, та вони фактично не діяли, аж до середини осені 1943 року, як не діяв їхній командир, що мав звичку лише писати фіктивні звіти. Щоб не бути голослівним, мушу надати на розсуд читачів декілька розповідей про той час. 

...Розповіді про поліцію Мошен теж досить трагічні. То були люди, які за злою долею потрапили у безвихідну ситуацію. "Ідейних” там було мало, в основному їхнє начальство, а інші пішли туди служити за харчовий пайок та з примусу. Були непоодинокі випадки коли куми та родичі тоді опинялися по різні сторони, але ніхто не мав ніякого бажання когось знищувати. Навпаки, виникало взаємовигідне співробітництво. Люди їх ненавиділи, а німецьке командування хоч і знало справжній стан справ, але заради власного спокою терпіло. При найменшій нагоді воно завжди посилало їх на вірну смерть. Як розповідали очевидці, в 1943-му році в Мошногірський ліс для партизан С. Н.Пальохи було скинуто військові вантажі з літаків. Німці про це довідались, але самі йти в ліс боялися, тому попереду погнали групу поліцаїв на "очистку лісу”. У Балацькому яру мошногірського лісу і знайшли вони свою смерть, бо їх усіх знищили партизани Пальохи. Їхні тіла так і залишилися непоховані на поталу диким звірам, а їхні черепи вже в сімдесятих роках ще знаходили люди. З часом вияснилося, що били поліцаїв не тільки партизани Пальохи, гуртом виступили усі, хто тоді був у лісі. З того часу у Мошногори вже ніхто не потикався, припинилися усі німецькі облави. Немало поліцаїв не повернулися із інших "операцій”, які влаштовували німці в округах села, бо спротив окупантам був тут не малий. Були й інші епізоди та страшні розповіді односельчан про трагедії у лісі.

Як розповідає нині ще жива Самойленко (Смаглій) Софія Єфремівна, її свекруха - Самойленко Соломія Яківна 1887 р. н., що мала 5 синів, проживала у Мошнах. Три сини загинули на фронтах, а доля двох наймолодших була нежданою...
Самойленки допомагали партизанам, за що неодноразово їх заарештовувала мошнівська поліція.

Частенько сиділи вони у погребі старостату, що був та й нині ще існує біля старого костьолу. Але прямих доказів того, що вони носили харчі у ліс не було. Тому настращавши та протримавши деякий час у погребі їх відпускали. У партизанів був свій чоловік у старостаті – поліцай Юрко Драндур, але він чомусь відмовився їм допомагати. Подейкують, що цьому передувала особиста неприязнь до керівництва партизанського загону. Тоді Михайлові та Калині Самойленкам було велено привести поліцая у загін. Із запевненням, що коли він прийде сам, то йому нічого не буде, а коли відмовиться, то стратять його родину... Утрьох люди пішли до лісу. Але те, що трапилося там перевершило усі сподівання. Поліцая розстріляли, заодно автоматна черга зачепила і його провідника – Калину. А іншому хлопцеві – Михайлові душогуби вкинули у кишеню гранату та зіштовхнули у глибокий яр... Виконавці того беззаконня - комуністи Іван Ткаліч та Білецький, мабуть думали, що цього ніхто не побачить. Та все ж свідки були, і не один. Вони і розповіли родині Самойленків про трагічну загибель їхніх дітей. 
Іншим епізодом, що стверджує моральну деградацію деяких партизанів є історія, що трапилася із жителем села Мошни, Ногою Трохимом Івановичем. Він теж був партизаном у підрозділі Білоусова. Одного разу взимку, у кінці 1942 року партизани привели в ліс та зарізали корову. Як вияснилося пізніше – то була корова недалекого сусіда Трохима Івановича. Виведена вночі із господи без згоди господаря двома кумами – злодіями тварина благополучно перетнула міст через ріку Вільшанку, на якому був пост охоронців – бельгійців та попрямувала до лісу. Один з тих кумів був у партизанах, а інший – у місцевій поліції… Обурений чоловік, діти якого залишилися без склянки молока, яку частенько давала їм їхня сусіда по чоловічому пояснив крохоборам їхню суть. За що вони його просто зарізали... Люди переказали дружині Трохима – Ганні про те, що її чоловік лежить мертвий у землянці. Вона й пішла до лісу, щоб поховати чоловіка. Та ніде його не знайшла. Один з керівників партизанського загону запевнив жінку у сльозах, що її чоловік пішов на завдання і ще не повернувся. Глянувши на нього жінка мало не зомліла: на ньому був Трохимовий кожух... Ватними ногами подибала молодиця додому щохвилини чекаючи кулю у спину. Та все ж дісталася у село без пригоди. А Трохим Іванович Нога з того так званого завдання так і не повернувся. Про це свідчать документи – протоколи допиту Пальохи в НКВС та розповіді внука Трохима Івановича, Ноги Івана Івановича. А от бабця Ганна – моя колишня сусіда про це не сказала нікому жодного слова. Отака жахлива дійсність...

В селі старі люди неодноразово розповідали про те, як боялися мошнівські молодиці бути згвалтованими мошногірськими партизанами, а тому трималися подалі від лісу. Були такі трагедії, але вони просто замовчувалися. І в той же час, є дані про тимчасові сім’ї мошнівських жінок з бельгійцями. В таких сім’ях навіть народилися діти, деякі з них стали шанованими у селі людьми та проживають тут і понині. Варто задуматись, чому ж партизани часом були гіршими за окупантів?
Як у краплині води сконцентрована майже уся історія партизан у розповіді вже старої людини.

Нині ще жива жителька села Мошен Мотрона Михайлівна Гуля 1918 р.н., що розповіла про свого чоловіка, Гулю Миколу Сергійовича, який на початку війни був мобілізований у Черкаси. Там його військові інтенданти переодягли у військову форму. Німці дуже швидко наступали, а наші війська відступили на лівий берег Дніпра. Переправи було розбомблено німцями та зірвано нашими військами. Тому і залишилися новобранці в Черкасах. Ніякого командування теж не залишилося, а переодягнені у військовий одяг новобранці були нікому не потрібні. Тому під час чергового авіанальоту в бомбосховищі замінив він військовий одяг на цивільний і по закінченню нальоту фашистів став добиратися до Мошен, які тоді ще не були окуповані ворогом. Але це сталося дуже швидко, бо невдовзі 18 серпня 1941 року німецькі окупанти зайняли село... 

Розпочалися облави на комсомольців та комуністів, деяких з них розстріляли. Гулі завжди були помітними постатями в селі, а Микола на додаток був ще і комсомольцем, тому залишатися вдома було небезпечно. Довелося іти до лісу. Таких як він там було немало. Гуртом знайшли загін Савченків, але ті їх від себе прогнали, бо не захотіли ділитися продзапасами із сільпо. Жили у норах – землянках постійно ховаючись від облав. Жінки як могли, доставляли втікачам у ліс харчі, а все інше довелося добувати самим, нападаючи на німецькі авто, що їхали по черкаській та старосільській дорозі. За розповідями очевидців, іноді бельгійці, що супроводжували вантажі з кулеметом запримітивши партизан стріляли у повітря щоб їх відігнати. А проїхавши скидали їм з авто ящик із сухарями – галетами. А от зустрічі з есесівцями іноді були печальними. Погано озброєні та ненавчені хлопці просто гинули... Отакими були їхні дії до осені 1943-го року, коли в Мошногірському лісі активізувався та став господарем загін Пальохи. Тоді ж там з’явилися солдати - залишки десанту, що був майже повністю знищений фашистами над Мошнами. Тільки поява у мошногірських лісах залишку того трагічного десанту, що був скинутий у районі Мошен як відволікаючий маневр, звечора 25 вересня 1943 року, істотно активізувала партизанський рух. Фактично, то вже були підрозділи 52 армії генерала – лейтенанта Коротеєва.

Досить цікава подальша трагічна розповідь Гулі Мотрони про останню зустріч з її чоловіком вже у жовтні місяці 1943-го року. 
Зібралися тоді таємно жінки, чоловіки яких вимушено перебували в лісі. Добиралися до лісу увечері через Брідок та через Редьку (урочище під Лозівком), бо вже знали, що інші шляхи німцями контролювалися та ними були заміновані. Якраз тоді почалися координовані військові операції партизан, які дуже дошкуляли німцям. Тому окупанти почали вживати необхідних заходів для оборони: ліберальних бельгійців було виведено із села, та замінено на бойові частини, які спалили Лютарівку та Підлісся та замінували всі підходи до лісу. Понад р. Вільшанкою були розставлені пости із собаками, а на мосту через річку було встановлено крупнокаліберний кулемет. Саме з нього трасуючими кулями були спалені Лютарівка та Підлісся, бо підійти ближче до лісу німці тоді вже боялися...

Холодна вода в річці, що іще не замерзла, але вже зашерхала від морозу, не спинила молодиць. Босі вбрід дістались вони до лісу та зустрілися зі своїми чоловіками. Чоловіки були у військовій формі та добре озброєні. Все те було доставлено літаками для військової частини, яка тоді формувалася в мошнівському лісі. Ця частина і допомогла вигнати німців з Мошен, вела бої за плацдарм у Свидівку та за місто Черкаси. Та зустріч була останньою в житті подружжя, бо загинув Микола Сергійович Гуля 13 січня 1944-го року, визволяючи від фашистів місто Смілу, у підрозділі Кисленка, який також загинув у тому бою. Там, у Смілі, біля Тясмину, є братські могили, де знайшли свій останній прихисток багато жителів Мошен та інших людей з навколишніх сіл, які були партизанами в цих краях. А попереду ще був шлях до Берліна. Тому так мало залишилося колишніх партизанів, які могли б дати свідчення про їхнє непросте життя у окупованому фашистами мошногорському лісі. А що стосувалося командира Пальохи, то він у тих боях не був, не повів у бій своїх партизан, а знову крутився у партійній верхівці Черкащини.

Визволення Мошногір’я та Черкас відбулося у початку лютого 1944 року. Першими, 4 лютого, були визволені Мошни. Після визволення Мошен вищі чини поліції були розстріляні особливим відділом наших військ. Місцем розстрілу було місце, де тепер стоїть контора " Агротехсервісу”, а тіла їх вивезли невідомо куди, принаймні так стверджують очевидці. Інших поліцаїв, які не вчинили тяжких злочинів, засудили до 25 років таборів суворого режиму. Дуже мало їх повернулося додому, відбувши покарання в таборах Колими, Воркути та Якутії. За неточними даними у німецькій поліції в Мошнах, у різний час служили майже 80 людей. В кожного з них по війні була погана доля. Хтось загинув, а хтось відбувши покарання в рідне село не повертався. Лише декілька з них мали мужність повернутися додому. Та відносились люди до них недобре. 
А що стосувалося партизанських злочинців, переважно з керівництва, то вони увесь свій подальший життєвий шлях провели непокарані та на керівних посадах... 

Цікава біографія самого Сергія Наумовича Пальохи, у ній більше загадок аніж правди. Як свідчать записи щоденника Ф.Савченка, він не мав належної освіти, але це не завадило йому якимось чином посісти пост першого секретаря Черкаського райкому ВКПб, мати ордени та нагороди. Та ознайомившись із подальшою його долею стає зрозумілим його талант передбачувати майбутнє та дуже гостро розвинений інстинкт самовиживання. Забігаючи далеко наперед слід зауважити, що йому вдалося наперекір двом арештам поліції та гестапо вийти на свободу та вижити, незважаючи на непокору радянським військам та убивчі свідчення простих партизанів виплутатися із лабет повоєнного НКВС, отримати статус героя та на вершині слави дожити до старості. Як відомо він довго був на керівних посадах, зокрема - директором Черкаського пивзаводу та помер у 1982 році проживаючи у Черкасах за адресою: вул. Леніна 123.
Читаючи протоколи допитів Пальохи про "героїчні” діла партизанського з’єднання та співставляючи усе із свідченнями мошнівських людей, а ще враховуючи тодішнє ставлення сталінської влади до людей, можна зробити висновок. Або Пальоха, як кажуть, дійсно народився у сорочці, або мав дійсно високого покровителя. Неважко визначити того покровителя, - ним був колишній керівник УШПР на Україні Тимофій Строкач. Звідки така впевненість? А з тих же розповідей односельчан, на жаль нині вже покійних, які в 1944 році були свідками загибелі Кокіна та Гречухи. Трапилося так, що об’єднання партизан із залишками десанту, що був скинутий восени 1943 року на Мошни не було аж надто мирним. Перебуваючи у статусі військ регулярної армії командири десантників мали чітке завдання – забезпечити форсування Дніпра біля Свидівка за усяку ціну. Тому вони вважали за непотрібне враховувати чиюсь думку, а поставили у стрій усіх партизанів, що перебували у лісах та вміли тримати зброю у руках. А С.Н. Пальоха, що вимагав собі та своїм людям окремого статусу миттєво потрапив у немилість. Його було заарештовано та за законами військового часу поставлено під дуба на розстріл. На щастя, зваживши на істеричні та слізні благання Пальохи, все ж послали радіограму – запит в УШПР.

Звідти прийшла відповідь – підтвердження самого Строкача про статус Пальохи та з іншими даними. Розстріл було відмінено, Пальоху у мокрих штанях відвели від дуба, а натомість за наказом зверху у загоні Прокіна розстріляли партизанів Кокіна та Гречуху. Про цей випадок розповідали безпосередні очевидці, причому в різний час і в різних населених пунктах.

Отак Строкач та Пальоха і позбулися небажаних свідків їхніх злочинів та некомпетентності, бо розстріляні забагато знали…

Зважуючи на те, що Тимофій Строкач у повоєнний час займав на Україні досить високий пост начальника НКВС, стає зрозумілим те, чому допити Пальохи закінчилися нічим. Невідомо, чим керувалися вище поставлені очільники, але факт залишається фактом... Гортаючи сторінки протоколів допитів Пальохи знаходиш стільки несумісних речей та дуже перекручених фактів, що іноді виникає думка про те, ніби вони були спеціально сфабриковані в НКВС, щоб прикрити страшні речі, які відбувалися в партизанських загонах (і не тільки Пальохи).

Зради, грабіж населення, невмотивовані вбивства, насильство над жінками, крисятництво командування та п’янство, робота на дві сторони – цей список можна продовжувати дуже довго. Частина того списку підтверджується теж "відкоректованими” записами щоденника Ф.Савченка, частина свідченнями самого Пальохи. То хіба кому була потрібна правда?

Отакою непростою була партизанська епопея, вірніше її незначна частка у окупованих німцями Мошногорах та в Україні.
Є неспростовні факти того, як на гребені хвилі самохвальства робилися зовсім непотрібні речі. Останки братів Савченків перезахоронювалися тричі. Останнє місце поховання – алея слави біля обеліска загиблим у війну. З перенесеним пам’ятником - погруддям воїна. Навіщо було так тривожити вічний сон загиблих людей? Чи не тому, що від того якісь дивіденди мали живі...

Та все ж, треба схилити голови перед людьми, які загинули у боротьбі з фашизмом, серед тих людей були і брати Савченки, наші односельчани, їм також була притаманна радість перемог та прикрість помилок, як і кожній людині. Навіть перебування у лісі в ту лиху годину вже було подвигом. Не кажучи вже про бої з карателями та злигодні без належної військової підтримки.

У закінченні своєї розповіді про роботу над архівними матеріалами та свідченнями людей про партизанський рух у Мошногорах хотів би звернутися до ветеранів тієї війни та колишніх партизанів. 

Шановні ветерани! Я народився за десять років після початку тієї війни, ані я сам, ані моя родина не має ніяких ні до кого претензій. Я лише працюю із зібраними матеріалами як дослідник не сповідуючи ніяких ідеологій, а тому не маю від цього ніяких дивідендів. Тому кавалерійські наскоки 80 річних людей сприймаю як власну образу. Ніхто не захоче відібрати у Вас Ваше минуле, нікому і голову не приходить думка про те, щоби якось принизити Ваші подвиги у боротьбі із фашизмом, але майте у собі мужність зізнатися, що не усе було ідеальним та бездоганним. Інакше не виринали б із давнини документи та свідчення людей. Коли б спілка ветеранів партизанського руху у Мошногір’ї попросила вибачення у людей за деякі неприємні моменти того часу, то люди б давно їх зрозуміли та пробачили. Бо народ у нас добрий. А ті проблеми зникли б раз і назавжди, бо доброго все ж було набагато більше. Перенесені Вами злигодні, біда та кров давно відмили увесь той негатив. Отож, добра Вам та міцного здоров’я!

Прикро лише одне. Що самі ветерани свято вірять у створені ними ж міфи та сприймають все за чисту монету. А тому мені просто невтямки – як можна скільки часу жити із подвійною мораллю, знаючи не із розповідей про справжній стан речей у партизанському рухові. Ідеологія – це одне, а як же бути із звичайною Совістю… Хто із Вас вибачився за свої погані вчинки, хто із вас, що були по війні на керівних посадах якимось чином допомогли скривдженим вами людям ? Принаймні я такого не чув. Зате своїми очима бачив як бідуючи та з мізерною пенсією померла моя сусіда бабця Ганна – дружина Трохима Ноги, якого партизанське начальство відправило на вічне завдання. Бачив як у скруті проживали та пішли за вічну межу уцілілі рядові партизани, для яких не вистачило керівних посад. Усе своє життя вони боялися бовкнути щось зайве, щоби боронь – Боже не розгнівити високе начальство. Бо добре знали на що ті люди здатні… 


Фрагмент із щоденника Феодосія Савченка. 



Великий пам’ятник партизанам громадянської,
а поруч – перший пам’ятник партизанам Савченкам та іншим.


Відкриття пам’ятника – погруддя партизанам у Мошнах. 
Старий монумент був замінений у 60 роках. 


Партизанський рух у Мошногір’ї. Міфи та реальність.Останнє місце поховання партизан – алея слави у Мошнах 
Погруддя воїна ліворуч, на знімку його не видно.  

Усі повоєнні пам’ятники створені руками мошнівського майстра - каменотеса Диченка Антона та його сина Віктора Антоновича Диченка.

Для більш допитливого читача надаю копії записів щоденника Ф.Р.Савченка та копії протоколів допитів С.Н.Пальохи в НКВС. Саме ці документи до сьогодні є надто небажаними для частини суспільства, що і нині сповідує комуністичну ідеологію. 

Партизанський рух у Мошногір’ї. Міфи та реальність.Партизанська зв’язкова Єфросинія Бабич
Фото із газети.

Сергій Гречуха. Письменник, краєзнавець, публіцист.
скачать dle 10.4фильмы бесплатно
23-12-2015, 12:42. Переглядів: (2109). Коментарів: (0)

Комментарі


Схожі новини