Лісництво та охорона лісу у Примошногір’ї

Теги: історія мошни, мошни, історія лісництво, лісництво мошни
Старе Мошнівське лісництвоСтаре Мошнівське лісництвоЗ далеких часів лісові угіддя, що розкинулися від берегів ріки Ірдинки до берегів ріки Рось на заході від Мошногорів та східна їхня частина, яка тягнулася понад берегом Дніпра були у власності окремих можновладців. Від Черкаської Соснівки до ріки Ірдинка, та від села Єлизаветівка над Дніпром був так званий казенний ліс, тобто державна власність, а вже вказані угіддя з Мошногорами завжди вважалися приватними. Першою господаркою, що у кінці сімсотих років зібрала воєдино так званий мошногородищенський ключ була графиня Олександра Василівна Браницька. У її угіддях спеціальних служб по охороні лісу не було. Принаймні ніде у архівних документах про це згадки немає. Усі свої володіння Браницька – мати подарувала як посаг на весілля своїй дочці Єлизаветі Ксаверійовні Браницькій, яка у 1819 році стала дружиною графа Михайла Семеновича Воронцова.
 
З 1820 року у мошнівській частині Мошногір ними був на 150 гектарах збудований величезний парк в англійському стилі та звіринець у ньому. Саме з того часу керуючим маєтком Іваном Тимофійовичем Ягницьким були започатковані спеціальні підрозділи для охорони лісу та мешканців звіринця від хижаків та браконьєрів. Знаходився він у дерев’яному будиночку біля в’їзду у звіринець. Пізніше ці підрозділи були роз’єднаними та переведе окреме лісництво у економію, що розміщувалася під горами (територія колишнього старого лісництва). Така зміна виникла через інтенсивну господарську діяльність тоді ще графа Воронцова. Вже в 1840-му році по прокопаній вручну р. Вільшанці сплавляли дубовий корабельний ліс, який продавав М.С.Воронцов адміралтейству на верфі в м. Миколаїв. Згідно записів, заготовляли той ліс, на протязі 25 верст уверх по р.Вільшанці. Колоди були довжиною у 6 сажень, а деякі дерева мали в діаметрі 22 вершки. Можна із впевненістю сказати, що саме тоді був зрубаний старий дубовий ліс, який ріс в південно - західній частині Ревок, паралельно вулиці Звіринець. Як розповідають старожили, той ліс мав саме такі дуби... 

Іншим, відомим із архівних записів місцем великого вирубування лісу був басейн колишньої річки Мошна, (масив, що розташований від села Березняки). Споконвіку у цьому місці між рукавами старого Дніпра ріс великий дубовий ліс, що мав величезні дерева. Окремі дуби були більше метра в діаметрі та заввишки більше 15 метрів. За розповідями старожилів та з історичних документів відомо, що той ліс було зрубано у середині вісімсотих років за наказом тодішнього господаря мошнівських земель Михайла Семеновича Воронцова. Зрубані дерева теж були сплавлені водою по р. Мошна до Дніпра, а далі відбуксировані власними пароплавами господаря до судноверфі у м. Миколаїв. Нині у тому місці залишилося невелике поле та росте старий сосновий бір. Сплавлені до гирла річки дерева зв’язували у плоти та тягли власними буксирами, що були збудовані з мошнівського лісу на місцевій судноверфі, на південь. До речі, мошнівський ліс став матеріалом для побудови перших на Дніпрі пароплавів. Є розповіді, що корабельний ліс з мошнівських угідь якимось чином потрапляв до судноремонтних доків північної столиці - Санкт – Петербурга.

Нове Мошнівське лісництво. В новому приміщенні -  нова історіяНове Мошнівське лісництво. В новому приміщенні - нова історіяОтже, разом із вирубуванням лісу на продаж виникла необхідність його насадження та охорони. Цим і опікувалися приватні лісові господарства. Дев’ять сіл мошнівського куща мали тоді свої невеличкі підрозділи, які мали управління з центрального лісництва. Така організація лісового господарства тривала досить довго. Змінювалися господарі угідь, та не змінювалася започаткована служба лісу. Завезена до Мошногірського парку Кримська сосна прижилася у ньому та з часом перетворилася у справжній бір. В навколишніх угіддях теж було висаджено елітні сорти дерев. Та не завжди було усе добре у лісників на закріплених за ними угіддях. В часи реформи середини 1860 років територією Черкащини пронеслося декілька селянських бунтів. Один із них зафіксований у старих паперах. Селяни почали вирубувати поміщицькі ліси та нищити посіви. Організаторами заворушень були Степан Ярош, Мусій Котко та Логин Батеровський. Бунт утихомирила поліція та рота солдатів. Бунтарів побили, 46 осіб було заарештовано, багатьох вислали на каторгу та ув’язнили...  Це повстання відбулося тоді, коли Мошногір’ям вже володів син князя М.С.Воронцова - Семен Михайлович Воронцов. Треба відмітити те, що мошнівські володіння, на відміну від батька, його мало цікавили… 

 З 1884 року черговою та останньою господаркою Мошен стає Катерина Андріївна Балашова. Саме їй належить усе лісове господарство у окресленій раніше території – так званого мошнівського ключа, яка нічим не змінилася із зміною господаря. Але, якісно змінилася служба лісу. Приватні лісові володіння фахівцем Ананієм Гречухою були розбиті на квадрати, що значно полегшило роботу працівників лісу. Ті передові для того часу ідеї використовуються донині. За ініціативою керуючого Мошногородищенського маєтку, Михайла Юхимовича Філіпченка та за згодою його господарів, у місті Городище 1 жовтня 1891 року було відкрито першу в наших краях агрошколу (нині там аграрний коледж). У ній обдаровані діти, незалежно від статусу батьків, отримували фах. Серед різних професій, які здобували у ній діти, була і професія лісника та лісничого. Вже новим керуючим Мошногородищенським маєтком Максимом Михайловичем  Крижановським ця справа була продовжена, відтоді випущені агрошколою фахівці опікувалися лісом не тільки в мошнівських угіддях. У черкаських краєзнавців збереглося старе фото, на якому мошнівські лісники зафіксовані у обов’язковій на той час формі та із сурмами - ріжками. Як бачимо, опіка лісовим господарством тоді була на досить високому рівні.

Разом із революційними подіями 1917 року настали кардинальні зміни у лісовому господарстві Черкащини. Із встановленням радянської влади нічийний, та на той час безгосподарний ліс окремим рішенням нової влади був переведений у державну власність. Всі колишні приватні лісові масиви тимчасово були приєднані до Свидівоцького державного лісництва. Такий стан справ проіснував недовго, вже опісля 1920-го року було створено Мошнівське лісництво з його колишніми приватними межами. Згадане Мошнівське лісництво так і залишилося у приміщеннях, де колись була економія та управління мошногірським парком. Тоді всі сусідні приміщення колишнього монастиря та Лютарівки відійшли до новоствореного колгоспу "Комінтерн”, а згадані вже приміщення перейшли до державного управління лісового господарства. Так новостворене лісництво проіснувало у них до війни 1941 року, але з 1930 по 1950 р. воно мало назву Дудницьке лісництво через тимчасову зміну назви с. Мошни. В окупацію фашисти зробили у діючому і в той час лісництві біржу праці, а восени 1943 року воно було спалене разом з приміщеннями колгоспу. 
В повоєнний час приміщення лісництва були відбудовані. Державна установа проіснувала в них майже до кінця другого тисячоліття.

Лісництво та охорона лісу у Примошногір’їОдним із відомих людей – охоронців лісу, що віддав цій справі на різних посадах більше 30 років ще з дореволюційного часу був колишній житель с.Мошни Захарченко Вікентій Федотович 1891 р. н.                                                     

Допомогла йому набути фах вже згадана агрошкола у Городищі. Вікентій Федотович Захарченко, який за співбесідою став учнем на той час солідної школи, закінчив її отримавши фах лісничого. Працював за цією професією в угіддях Балашових аж до мобілізації на фронти Першої Світової війни.

Побувавши у полоні, з простреленою легенею, у початку 1918 року повернувся Вікентій додому. Підлікувавшись став до роботи за фахом та одружився з дружиною Ткаліч Тетяною Федорівною, 1897 р.н. Молода сім’я проживала у приміщенні лісництва – хатці, що знаходилася у лісі, на західному кордоні колишнього парку в урочищі Біле. У цьому місці був ще один в’їзд до парку на новій городищенській дорозі, що пролягала вершинами гір. Ота колишня нова брама своєю архітектурою чимось нагадувала літеру А. Революційні події мало вплинули на професію Вікентія Захарченка. Експансія генерала Денікіна та кайзерівська окупація не змогли змінити професію лісничого. Доглядати за лісом треба було завжди, при різних владах, а фахівців цього діла було не так вже й багато. Тому, вже й при новій більшовицькій владі, Вікентій Захарченко залишився на своїй посаді. Найтрагічнішою подією того часу стала пожежа, яку влаштували так звані "революційні сили” Г.Н.Рябоконя спаливши князівський палац та частину парку. Протистояти великій озброєній силі нечисленний загін лісничого не міг... Усі його сили були кинуті на гасіння пожежі. Та марно, пограбований палац вигорів усередині, зате ліс навколо тоді уцілів. Таж сама банда трохи пізніше пограбувала монастир, убивши його настоятеля. Усі ці неподобства творилися на очах охоронців лісу. Доводилося працювати в умовах протистояння різних угрупувань та банд із владою (а такі сили завжди ховалися у лісі), робити вигляд, що нічого не чув та нікого не бачив. Хоча, характер у Вікентія Федотовича був далеко не ангельський. Є розповіді односельчан про те, що комунари, які створили свою комуну у колишньому Мошногірському Вознесенському монастирі, спалили у грубках дрова з розруйнованих церков та навіть хрести із старого монастирського цвинтаря, але вирубувати ліс навколо своєї комуни не насмілювалися. Боялися. Бо за державним майном пильно слідкував лісничий. Яких зусиль це коштувало тодішнім лісникам можна лише здогадуватися, адже без зброї тоді в ліс не ходили. Не таким вже й безпечним було проживання родини лісничого у лісі. Бо дуже віддалено від села і проживала велика родина, що вже мала четверо дітей. Та доля була прихильною до них, хоча частенько в їхній оселі з’являлися або ті хто від когось утікав, або ті, хто когось наздоганяв. Але на лісничому кордоні завжди був нейтралітет. Вода, якісь харчі та мовчання. Чи не тому їх ніхто й не чіпав, що кожен таким станом користувався сам. У влади були підозри щодо деякої нелояльності лісничого, але не було ніяких доказів, а роботу свою він виконував добре. Та все ж, довелося родині перебиратися у новозбудовану господарем оселю  у мальовничому куточку Мошен, що звалося Підлісся. А трапилося тоді жахливе майже у центрі села. Колись, ще з дореволюційних часів у зазначеному мною місці був також  лісовий кордон де стояла дерев’яна хатинка лісника. Господарював у ній лісник  Сергій Пегоцфірелі – досить відповідальна за свою справу людина. Невідомо чим завинив той чоловік, але одна із банд (у той час їх було немало) вчинила над ним жахливу розправу. Познущавшись його зарізали та вкинули у палаючу хатку – кордон. Навіть хоронити було нікого… Колишні його співробітники на місці загибелі свого колеги поставили тоді міцного трьохметрового дубового хреста, що стоїть вже 91 рік. 

Звісна річ, лісничий після такої трагедії ризикувати долею своєї родини не став… Переживши люті дні голодомору 1933 року, родина Захарченків таки втратила свого годувальника.

Зовсім несподівано 11.04.1938 р. він був заарештований за статтями 54 – 2, 54 – 11 КК УРСР.
Розстріляний 10.05.1938 року за рішенням Трійки при КОУ НКВС від 17.04.1938 року.

Місце поховання невідоме. На сьогодні існують лише припущення, що розстріляного в Києві чоловіка поховали у Биківнянському лісі в загальних могилах. Реабілітований Захарченко 8.12.1956 року Черкаським обласним судом як жертва сталінських репресій.

На жаль, отак трагічно обірвалося життя людини, що фактично віддала лісові усе своє життя...

В біографії В.Захарченка як у краплині води відображається нелегка праця постреволюційних працівників лісу. Скільки лісників тоді було вбитих та покалічених на роботі? Скільки людей просто кидали цю роботу? Залишалися лише патріоти, які не уявляли свого життя без лісу...
           
Краєзнавець Сергій Гречуха.   

скачать dle 10.4фильмы бесплатно
14-09-2015, 12:07. Переглядів: (1070). Коментарів: (0)

Комментарі


Схожі новини