Захарченко Вікентій Федотович (1891 – 1938 р.р.). Люди села Мошни. Людські долі.

Ось як виглядає коротка суха казенна статистика з архівних записів, що обнародувана у цій книзі:

  

Захарченко Вікентій Федотович 1892 р.н., уродженець та мешканець с. Мошни Черкаського району, українець, безпартійний, малограмотний, каменяр. Заарештований 11.04.1938 р. за статтями 54 – 2, 54 – 11 КК УРСР.

Розстріляний 10.05.1938 року за рішенням Трійки при КОУ НКВС від 17.04.1938 року.

Місце поховання невідоме. Реабілітований 8.12.1956 року Черкаським обласним судом.

Вже вдома інтуїтивно відчув нагальну потребу поспілкуватися з вірогідними родичами Вікентія Федотовича, адже проживаючи у селі багато людей знають хто кому доводиться родичем.

Передчуття мене не зрадило. Виявилося, що добре знайома мені людина – член нашої великої родини, Валентина Григорівна 1940 р.н., яка по заміжжю носить прізвище Гречуха і є онукою Вікентія Захарченка. Знайшлася й інша онука Вікентія Федотовича – Устименко Катерина 1954 р.н. Потім вдалося розшукати найважливішого свідка – Самойленко (Ященко) Катерину Мефодіївну, 1923 р.н., нині незрячу, якій Захарченко Вікентій Федотович був хрещеним батьком.

Вони і розповіли усе, що знали про цю людину, будучи дещо шоковані архівною інформацією. Виявилося, що навіть рідні люди до кінця не знали долю свого батька та діда. Так і викристалізувалася тема для пошуків краєзнавця. Як людина, що звикла доводити усіляку роботу до кінця, я просто не міг облишити знайдену згадку про трагічну долю колишнього свого односельчанина, про подальшу долю його осиротілої родини...

Отак принагідно, разом з іншими питаннями, що були у опитуванні односельчан – старожилів, були і питання про Захарченка. З часом, із куцих фрагментів розповідей – спогадів рідних та старих мошнівських людей, у моєму блокноті, як з частинок мозаїки склалася картина життя невинно страченої людини та розповіді про непросте життя його родичів. До речі, знайшлися деякі неточності, що записані у архівних довідках НКВС. Про все і розповість цей невеличкий нарис.

... Проживали Захарченки в Мошнах біля слобідського цвинтаря. У містечку родина Захарченків мала прозвище Кишеня. Звідки і коли з’явилося таке прозвище ніхто й не знає, але такі прозвища у той час мали чи не усі мешканці, то була стара традиція колишнього сотенного козацького містечка Мошни, де лише містечковий писар іноді знав справжнє прізвище людини, бо усі у своєму побуті послуговувалися прозвищами. Не був виключенням і Федот Захарченко. Як усі мешканці Мошен, вірніше переважна частина їх жителів, він також обслуговував князівський парк, який на той час вже належав онуці М.С.Воронцова – Катерині Андріївні Балашовій. Так сталося, що йому якимось чином вдалося умовити керуючого мошногородищенським маєтком взяти його сина на науку до агрошколи, що була у м. Городище. У той час за кошти Балашових були збудовані та фінансувалися спеціальні учбові заклади: Еллінська (чи Еленська) для дівчаток, ремеслене училище для хлопчиків у Мошнах та  вже згадана агрошкола у Городищі. Вчилися у них не тільки діти заможних людей. Там здобували фах обдаровані діти. Таким і був Вікентій Федотович Захарченко, який за співбесідою став учнем на той час солідної школи, закінчив її отримавши фах лісничого. Працював за цією професією в угіддях Балашових аж до мобілізації на фронти Першої Світової війни.

Побувавши у полоні, з простреленою легенею, у початку 1918 року повернувся Вікентій додому. Підлікувавшись став до роботи за фахом та одружився з дружиною -Ткаліч Тетяною Федорівною, 1897 р.н.. Молода сім’я проживала у приміщенні лісництва – хатці, що знаходилася у лісі, на західному кордоні колишнього князівського парку в урочищі Біле. У цьому місці був ще один в’їзд до парку на новій городищенській дорозі, що пролягала вершинами гір. Ота колишня нова брама своєю архітектурою чимось нагадувала літеру А. Там, у лісі 25.12.1919 року і народилася їхня перша дочка Анастасія. Революційні події мало вплинули на професію Вікентія Захарченка.

 

Експансія генерала Денікіна та кайзерівська окупація не змогли змінити професію лісничого. Доглядати за лісом треба було завжди, при різних владах, а фахівців цього діла було не так вже й багато. Тому, вже й при новій більшовицькій владі, Вікентій Захарченко залишився на своїй посаді. Найтрагічнішою подією того часу стала пожежа, яку влаштували так звані "революційні сили” Г.Н.Рябоконя спаливши князівський палац та частину парку. Протистояти великій озброєній силі нечисленний загін лісничого не міг... Усі його сили були кинуті на гасіння пожежі. Та марно, пограбований палац вигорів усередині, зате ліс навколо тоді уцілів. Та ж сама банда трохи пізніше пограбувала Мошногірський Вознесенський монастир, убивши його настоятеля. Усі ці неподобства творилися на очах охоронців лісу. Доводилося працювати в умовах протистояння різних угрупувань та банд із владою (а такі сили завжди ховалися у лісі), робити вигляд, що нічого не чув та нікого не бачив. Хоча, характер у Вікентія Федотовича був далеко не ангельський.

 

Є розповіді односельчан про те, що комунари, які створили свою комуну в колишньому Мошногірському Вознесенському монастирі, спалили у грубках дрова з розруйнованих церков та навіть хрести із старого монастирського цвинтаря, але вирубувати ліс навколо своєї комуни не насмілювалися. Боялися. Бо за державним майном пильно слідкував лісничий. Яких зусиль це коштувало тодішнім лісникам можна лише здогадуватися, адже без зброї тоді в ліс не ходили. Не таким вже й безпечним було проживання родини лісничого у лісі. Бо дуже віддалено від села  проживала велика родина, що на той час вже мала четверо дітей. За первістком Настею народилися ще дві дочки: Тетяна (8.10.1922 р.н) та Софія (25.12.1923 р. н.), а найменшим був єдиний їхній син Вікентій (25.06.1925 р.н.)

Брама, центральний в’їзд до парку Михайла Семеновича Воронцова у Мошногорах, біля якої проживали Захарченки.Та доля була прихильною до них, хоча частенько в їхній оселі з’являлися або ті хто від когось утікав, або ті, хто когось наздоганяв. Але, на лісничому кордоні завжди був нейтралітет. Вода, якісь харчі та мовчання. Чи не тому їх ніхто й не чіпав, що кожен таким станом користувався сам. У влади були підозри щодо деякої нелояльності лісничого, але не було ніяких доказів, а роботу свою він виконував добре. Та все ж довелося родині перебиратися у новозбудовану господарем оселю  у мальовничому куточку Мошен, що звалося Підлісся. Воно здавна розташоване у підніжжі Мошногір, що увійшли в історію як величезний за площею парк князя М.С.Воронова. Від підніжжя гори Бесідка до самих воріт у парк та далі, майже на кілометр понад лісом колись було збудовано огорожу із цегли, тоді ж звели на вході арку, що була схожа на ворота Зимового палацу в Петербурзі. Тут було приміщення для сторожа та лакея, котрі чергували на воротах, та велика криниця. В народі називали те місце Брамою, стояла вона на старому етапному Городищенському шляху, який проходив повз уже згадану гору Бесідка за півкілометра від монастирської дороги на захід. Навпроти в’їзду в Браму по іншу сторону дороги були нечисленні хатки, де жили люди. Тут давно із дозволу господаря поселилися люди що обслуговували та охороняли парк. Від самого будинку керуючого аж за Браму колись виникла вулиця, яку звали Підлісся (до речі, частина її існує і тепер).  Біля підніжжя гори Бесідка, дещо ближче до Брами були два озерця із Підгорянським містком, звідки починалася добре обладнана дорога до Мошен. Хата Вікентія Захарченка стояла за якихось декілька десятків кроків від згаданої Брами, трохи навскоси від неї. За нею до закінчення вулиці було ще декілька осель, які з’явилися вже після новобудови Захарченків..

 

На той час розгул банд досяг свого апогею, були випадки загибелі цілих родин, що проживали у відокремленому від села житлові. Знав він і про трагічну долю лісника Сергія Пегоцфірелі, якого бандити зарізали та спалили у хатці на лісовому кордоні. Лісничий Захарченко колись сам працевлаштовував того 23 річного юнака, тож вирішила родина більше не випробовувати долю, та й прийшов час дітям збиратися до школи. З нового місця проживання до неї було ходити значно зручніше, хоча теж далекувато…

 Велика та дружна сім’я пережила без втрат страшні роки голодомору 1932 – 1933 років, тоді у них продзагони теж були вилучили усі зернові припаси, та ліс прогодував усіх. Харчувалися жолудями, сушеними грибами та іншим лісовим харчем. Ще й родичам допомагали. Отак виживали і ростили дітей. У 1937 році до інституту на педагогічне відділення вступила Анастасія. Ніщо не віщувало біди, хоча частенько повертався Вікентій Федотович додому сумний та заклопотаний, бо час був дуже неспокійний. Тоді родина вже обжилася у новій  хаті, що стояла майже навпроти Брами, мати Тетяна трудилася у колгоспі "Комінтерн”, що був розташований на Лютарівці, зовсім недалеко від їхньої оселі. У колишньому панському дворі під лісом, де проживав колись керуючий, заодно розміщувалося і лісництво, в якому працював Вікентій. Отже, подружжю було зручно добиратися до роботи.

Біда постукала у двері хати Захарченків зненацька, серед білого дня 11 квітня 1938 року.

Збивши хмару куряви біля двору розвернувся та зупинився грузовик з людьми на кузові. Один з міліціонерів залишився на машині, а інший з тодішнім головою сільради Григорієм Савченком зайшли у двір. Вікентій Федотович саме запрягав біля стайні коня, щоб звично їхати на об’їзд лісу. Там його і заарештували. Навіть не дозволили взяти з собою якісь речі та харчі. Дружина ще довго бігла за грузовиком, на якому сиділо біля десятка людей разом з охороною.

- Не турбуйся, це якась помилка, я повернуся! – Такими були останні слова її чоловіка.

У той злощасний день заарештованих, що були зібрані у центрі села біля сільради, везли до Черкас. Вікентій Захарченко був заарештований по дорозі, адже дорога та проходила тоді через вулицю Медянку на вільшанський міст, а далі старою князівською дорогою тяглася до лісу. Від повороту до Черкас хата Захарченків була недалеко...

 

На другий день по обіді дружина Тетяна вже була в Черкасах, прийшла пішки, але її чоловіка в слідчому ізоляторі вже не було. Ніхто нічого їй не сказав. Навіть не вислухав. Настали важкі дні чекання невідомого. Дружина уникала навіть думки про найгірше, проганяла її від себе, але десь у глибині душі як муха у павутинні бриніла тривога. Чула від людей і про того, і про того...

 

Ходила на роботу у колгосп та чекала повернення чоловіка аж до середини травня. Страшна звістка застала її у полі, коли вони усією ланкою збирали на полі шкідників буряків – довгоносиків. Її відвів у сторону ветфельдшер Панас Устименко і повідомив про те, що Вікентія, схоже, вже немає. Учора він був у кабінеті голови колгоспу і ненароком почув, як уповноважений НКВС і наказав тому "Тщательно следить за семьей врага народа Захарченка”. Це означало лише одне... Устименко порушив секрет лише тому, що був добре знайомий із Захарченками. А ще попрохав Тетяну мовчати і їй, і родині, бо "за язик” можуть "загриміти” аж до білих медведів.  Вони ж відтепер – родина ворога народу, а закони тоді були надто жорстокими...

Старожили – підлісяни розповідали як Тетяну, що втратила свідомість, відвезли тоді підводою додому... Так і прожила родина мовчки, дружина Тетяна одна піднімала дітей, переживши ще не один удар жорстокої долі…

 

Та у всій цій історії чомусь є деякі невідповідності. У архівному документі НКВС вказано, що Захарченко В.Ф., 1892 р.н., насправді ж він народився у 1891- му. Професія каменяр, але ж він був лісничим! Та й малограмотним він не був. Що це? Або сам Вікентій чомусь дав такі неправдиві свідчення, або слідча машина НКВС не дуже вже й переймалася точністю даних, була би лише жертва. Бо іншого Вікентія Федотовича Захарченка у Мошнах ніколи й не було. А те, що його доля вже була визначеною ще у Мошнах, ще до його арешту, вказує сам факт арешту, коли його виконавці добре знали, що речі йому були вже непотрібні... Хто знає, що було причиною арешту та знищення невинної людини: рознарядка зверху, чиясь "бумага” із доносом, чи ще щось інше - цього взнати вже ніколи не вдасться. Такі відомості після винесення вироку за наказом ізгори вилучалися із особових справ страчених та знищувалися. Також немає ніяких відомостей про те, де похований В.Ф.Захарченко. Та уважно вдивляючись та аналізуючи написане, можна зробити припущення, що свій останній прихисток знайшов чоловік у лісі в Биківні, що біля Києва.

Чому такі здогадки? Та тому, що на це вказує сам факт відсутності Захарченка  в ізоляторі Черкас вже на другий день після арешту та назва судової трійки (КОУ НКВС – обласне управління), яка судила його вказує на те, що те дійство відбулося у Києві. Для пояснення цього слід знати, що у той час село Дудницьке (так тоді звалися Мошни, з 1930 по 1950 р.р.) входило до складу Київської області. Отже, Вікентію Захарченкові випала нелегка доля  - пройти "знамениту” катівню НКВС, що колись розміщувалася у київському Жовтневому палаці спорту. В’язні там надовго не затримувалися (за тиждень судилище, менш ніж за місяць – вирок), а далі – орендований НКВС у держави для особливого призначення ліс у Биківні. Там лежить немало колишніх мошнівців, тому такі й здогадки. Та, на жаль, здогадки ними так і залишаються... 

Не можна залишити не оприлюдненими знайдені та записані спогади односельців та нащадків родини про життя невинно репресованого та розстріляного тодішньою владою чоловіка (про що вказує рішення Черкаського обласного суду від 08.12.1956 р. про його реабілітацію), як не можна не розповісти про подальшу долю його дітей. А вона в умовах того упередженого ставлення до сімей так званих ворогів народу була аж ніяк не солодкою. На щастя, виселення в регіони Сибіру та Крайньої Півночі Захарченки уникнули, але з усіх дітей лише Насті вдалося отримати вищу освіту. Іншим вступ до вузу вже був неможливим. Тетяна закінчивши десятирічку пішла працювати у сільпо. У Софії та Вікентія до війни була лише семикласна освіта... А діти були на диво розумними. Щоденно долали більше п’яти кілометрів шляху до школи в одну сторону, добре вчилися та не мали прогулів. Гляньте на сімейне фото, ще змалечку син Вікентій не розлучався з книгою. Дуже красиво вмів малювати, а тому навіть листівки з поздоровленнями виконував власноручно. Вже тоді сформувався його підпис як художника. Хто знає, яким чином могла би скластися його життєва дорога, якби не війна 1941 року. Можливо, на мошнівських теренах міг би з’явитися свій геній - письменник чи художник. Чи просто дуже розумна людина. Та не довелося.

Війна!!! Вона почалася для мошнівців мобілізацією до армії. Але єдиний чоловік у родині Вікентій Вікентійович у свої 16 років мобілізації на війну не підлягав. Тому залишався вдома, коли 19 серпня 1941 року німецькі війська окупували Мошни. Спочатку на дорозі із села з’явилася хмара куряви за мотоциклістами, а потім потяглася довга вервечка військових машин на Черкаси. З часом на старій городищенській дорозі теж з’явилися автомашини із солдатами. Вони зупинилися майже біля їхньої хати, попили води з колодязя, що був біля Брами та й поїхали собі далі нікого не чіпаючи. То був один із небагатьох випадків, коли родина, що проживала біля лісу не втікала туди від окупантів. Життя біля лісу мало свої недоліки – усім вони не подобалися. Як партизанам, так і загарбникам. Та подітися було нікуди. Так і прожили увесь період окупації. В приміщенні колишнього лісництва німці влаштували трудову біржу. Там був невеличкий магазинчик у якому ще з довоєнного часу працювала дочка Тетяна. Він і у війну працював, тільки сільпо було німецьким. Оголосивши усім жителям про те, що працівники трудової біржі не підлягають вивезенню у Німеччину, німецьке командування фактично обдурило людей. Усю молодь, що зібрали таким чином до біржі вони пізніше вивезли до свого Рейху. Серед мошнівских молодих людей була і Софія Захарченко. На щастя, її сестру Тетяну залишили працювати на місці. Мати Тетяна з розпачем узнала звістку про долю дочки Софії. Та біда одна не ходить. З вересня місяця 1943 року хату Захарченків спалили німці за допомогою кулемета, що стояв на мосту через річку Вільшанку трасуючими кулями як і всю Лютарівку та Підлісся. До партизанів подалися майже усі погорільці, а підходи до лісу фашисти замінували. Тому передувала невдала висадка радянського десанту на добре укріплений німцями район біля Дніпра. Багато бійців - десантників німцями були розстріляні ще у повітрі, а тим, кому пощастило вижити, Мошногірський ліс став зоною бойових дій та формування військової частини, що пізніше допомогла радянським військам форсувати Дніпро біля с. Свидівка, що під Черкасами.

Вигнані із своїх спалених осель люди де тільки могли ховалися від лютих морозів та німецьких зондеркоманд, що нищили в лісі усі будівлі колишнього парку. Одного дня Тетяну Федорівну знайшли мертвою у лісі в приміщенні так званої електростанції. Чи серце не витримало, чи просто замерзла на морозі. Поховали її на старому монастирському цвинтарі у Мошногорах. Вона так і не знала про трагедію, яка трапилася з її сином Вікентієм… 

Молодий хлопець вже давно ходив у ліс до партизанів. Ще з весни 1943 року вони його використовували як розвідника чи посильного у Мошни. Спочатку Вікентій зникав із дому на декілька днів, а з середини 1943 року пішов у ліс назовсім. Його вік вже дозволяв йому влитися до лав регулярного війська, але мобілізовані на той час партизанські загони С.Н.Пальохи мали тоді інші завдання. Вони добре знаючи місцевість вели розвідку та слідкували за пересуванням військ фашистів. Тоді й сталася непоправна трагедія. Висланий у грудні місяці на розвідку загін із трьох чоловік повернувся назад до лісу без Вікентія. У нього поцілив ворожий снайпер...                              

Вікентій Вікентійович Захарченко та його малюнок.Така офіційна версія, хоча багато людей, у тому числі і Катерина Мефодіївна Самойленко, стверджують те, що його до загибелі привела його ж розумова здібність та невгамовна допитливість. Він хотів знати усе, навіть те, що було знати дуже небезпечно. А такі речі у партизанських рядах були. Вікентій проживаючи біля лісу інколи ставав непотрібним свідком того, як партизани ходили до поліцаїв і навпаки (дехто були кумами) і в той час творили недобрі оборудки, а хлопець про все те знав. До того ж він дуже ненавидів братів Савченків (а за що було любити убивць батька?), знав про подвійне життя деяких так званих партизанів, тож його і постаралися "підставити”, щоб нікому нічого не сказав. Радянські війська вже були недалеко, і потенційні свідки неподобств, що творилися у партизанських загонах (такі випадки відомі навіть з протоколів допиту Пальохи в НКВС), декому були непотрібними, тож і скористалися нагодою... 

Є розповіді людей про те, що спланував те вбивство колишній директор семирічної школи Тесля Дем’ян Іванович (в офіційних документах він чомусь згадується як Дмитро). Саме за його ініціативою послана у розвідку група направила хлопця вперед, у добре відомий їм сектор обстрілу німецького снайпера...

Хто знає, можливо у тих твердженнях старих людей є своя правда, бо такі випадки в той час були не поодинокими. А Дем’ян Тесля, дочка якого тоді була перекладачем у німців, по війні був репресований та направлений у фільтраційний табір НКВС у м. Сталіно (нині Донецьк), де й згинув безвісти, принаймні ніхто із мошнівців про нього більше нічого не чув.

Братська могила на вулиці А.ОніщенкаПохований В.В.Захарченко вже після визволення села у лютому місяці 1944 року у братській могилі, що на вулиці Андрія Оніщенка, якраз навпроти районної СЮТ. У народі ту могилу називають Камінець. Мабуть тому, що на великому камені викарбувані імена загиблих. Серед них і В.В.Захарченко, який прожив усього 18 років. Два людожерних режими поклали у могили чоловічу половину родини Захарченків. Фашистська куля зрізала вершечок родинного генеалогічного дерева, йому так і не вдалося сформувати свою могутню крону...

Повоєнні турботи залишків родини Вікентія Захаченка почалися із нових злигоднів. Увесь свій час та кошти вони потратили  відбудовуючи спалену німцями хату, як усі. Відбудували люди старе Підлісся та Лютарівку, лише знищений колишній парк Воронцова відтоді зник назавжди.

 

З підірваних окупантами усіх його будівель жителі села вишукували більш - менш уцілілу цеглу та нерідко використовували її для своїх будівництв. Гадали, що вона послужить ще довго, але в середині шістдесятих нова біда прийшла до їхньої оселі. Примусовому виселенню підлягали деякі урочища Мошен під час будівництва Дніпровського каскаду ГЕС. Серед них було Підлісся та Лютарівка. З тих пір велика родина, що проживала у відбудованій хаті розпалася... 

А що стосувалося дівчат – сестер, то у кожної із них була своя доля. 

Найстарша Настя закінчила інститут у Житомирі, там працювала вчителькою, вийшла заміж та народила сина. По війні подружжя переїхало до Мошен, але сім’я, на жаль, теж розпалася. Рідні як могли підтримували сестру морально та матеріально та це не допомогло. Вона померла ще у 1957 році від тяжкої хвороби будучи глибоко віруючою людиною.

 

Середульша Тетяна майже всю свою робочу біографію була продавчинею, так і пропрацювала у сільпо аж до виходу на заслужену пенсію. Померла у 1989 році. 

Найменша серед сестер – Софія, що скуштувала гіркого невільницького хліба будучи вивезеною до Німеччини українським остарбайтером зазнала там знущань та каліцтва. По війні вона теж працювала на різних підприємствах села, була доброю господинею та мамою. Померла у січні 2009 року після тяжкої хвороби.

Така вже жіноча доля – формувати крони інших генеалогічних дерев, які теж не завжди приживаються, вірніше, не у всіх. Виною у всьому, все та ж генетика... Та залишилися у них внуки та правнуки Вікентія Федотовича Захарченка – добрі та роботящі люди, які пам’ятають та зберігають історію своєї родини, дуже переживають за гірку долю свого діда. Як кажуть мудрі: - Людина живе доти, допоки її пам’ятають. Тож, його вік ще не закінчився…

Сестри Захарченки. /зліва направо: Анастасія, Тетяна, Софія./ Ззаду на фото видно хату, що стояла під лісом.Хтось може сказати, що збір відомостей про репресованих сталінською владою людей не таке вже й важке та потрібне зайняття. Таким людям зауважу, що ця робота чимось схожа на роботу золотошукача. Не кожен день тобі посміхається удача, адже час, довжиною більш ніж у сімдесят років знівелював, знищив та сховав у небуття відомості про сотні тисяч невинних страждальців. Розпалися та виїхали із місць тодішнього проживання їхні родини, відійшли у інші світи свідки скоєного. Тому зібрати Правду хоча би про одного з репресованих з фотокартками та архівними документами вдається не завжди. Іноді, на майже закінченому шляху зустрічається всохле генеалогічне дерево або родичі у траурному вбранні, які недавно поховали важливого свідка...

А це означає те, що задумана робота так і залишиться незробленою. Прикрість та розчарування, а далі – знову пошук. І все у вільний від свого основного зайняття час. Тому не слід з деяким сарказмом відноситись до вже виданих робіт – книг пам’яті та книг про реабілітованих колишніх репресованих. Їх поява – вже великий подвиг нинішнього покоління. Бо ми без пам’яті – ніхто.