Село Мошни на Черкащині

 Вірогідно, що люди жили в цьому місці ще до часів монгольської навали, тоді були тут зарослі верболозу та очерету, що залишилися від старого русла Дніпра. Велика ріка продовжувала свою міграцію на схід, вивільнюючи території суходолу, та вода ще місцями залишалася в її старому руслі. Саме тут і могли ховатися від татарської сваволі та непосильної данини "біглі люди”, що втекли від своїх хазяїнів. Такі поселення були непостійними, позазаконними, тому потерпали від усіх: від своїх хазяїнів та від завойовників, але місце для поселення було визначене ще тоді. Мабуть, тоді вже існувала і його назва... З 1455-го по 1471- ший рік у Києві правив князь Семен Олелькович, котрий віддав Черкаси та прилеглі території батькові київського боярина Васьки Єршевича за вірну службу, і в тій вотчині вже було невелике поселення Мошни. 

Золота Орда на той час вже відкотилася за Ітиль, або річку Волгу, та осіли в Криму татари - каганат, що отаборився на березі Чорного моря. Разом зі своїми покровителями та одновірцями - турками не раз здійснювали вони набіги на українські території. Метою таких набігів був ясир - живі люди, котрих вони продавали в рабство на східних базарах у Каффі та інших "сараях”. Для них то було криваве, але досить прибуткове ремесло, яке важкою ношею впало на українців на довгі віки. Саме під час такого набігу, ще в 1482-му році і було спалене поселення Мошни, а боярин Васька Єршевич, тодішній його господар, змушений був його відбудовувати, звернувшись до литовського князя Олександра, щоби опісля знову заселити ці краї ясачними людьми. Той дав свій дозвіл грамотою черкаському наміснику Кмиті Олександровичу, що була написана у м. Вільно 17 травня 1494-го року. Саме ця дата, де у документах офіційно згадуються Мошни, і  прийнята за час їх заснування, але як видно із подій, що були раніше, таке рішення викликає великий сумнів... Отже, вперше поселення Мошни згадується в литовській метриці, як дар на користування від 17 травня 1494-го року, зауважте, як поселення, вже цілком сформований населений пункт. Саме того року орда кримського хана Менглі – Гірея таки добилася свого - пограбувала та спалила Київ. А нове поселення Мошни тоді не постраждало, хоча в його давній історії страшні напади та пожарища були, і неодноразово. 

 Боярин Васька Єршевич за наказом князя київського поселив у прикордонних Мошнах ясачних людей, що несли сторожову службу. Ясою в ті часи називали спеціальні сигнали про наближення небезпеки, а вона була, бо наїзди людоловів були справжнім лихом. Перше в Мошнах поселення ясачних людей було на все тому ж "сухому місці”, на острові, і назвали його Слобідкою. До цих пір існує в селі урочище із такою назвою. Існує воно і нині в межах вулиць Кірова та Комсомольської - оце і є ота колишня Слобода, або Слобідка. Так назвали те місце тому, що його мешканці були звільнені від різних повинностей та податей. Основним завданням яких було попередження людей Мошен, Канева та м. Черкас про небезпеку. Здавалося, що така служба була неважкою та вік отих людей не сягав до старості. Чергували вони на підвищеннях, там були закопані в землю дерев’яні триноги із діжкою зверху, у якій була смола. Завданням ясачного поста було побачивши небезпеку вчасно запалити приготовану заздалегідь смолу. Чорний дим та вогонь, що підіймався із таких підвищень, бачили на інших постах, робили так само, тому вість про небезпеку передавалася дуже швидко. Колись тут було сторожове поселення, що боролося зі зброєю в руках із татарсько турецькими загарбниками, яке пізніше зусиллями князя Дмитра Вишневецького – Черкаського та Канівського старости, стало колискою козаччини, як такої. Формувалася вона на хуторі – зимівнику, що стояв колись біля Мошен в урочищі Кам’яна Дубина. Саме вихідці із Черкас, Канева та Мошен стали першими мешканцями заснованої ним у 1553 - 54 році Запорізької Січі на острові Мала Хортиця. Вірогідно і те, що саме мошнівці, разом з іншими козаками вибирали там першого свого кошового отамана, або Гетьмана козаків України, яким і став Дмитро Іванович Вишневецький (Байда) – жива у віках легенда українського народу.

Забігаючи далеко наперед слід зауважити, що мошнівці були чи не найостанніші жителі Хортиці після її руйнації царицею Катериною Другою. Нею тоді володів князь Г.Потьомкін, а Мошни також були його власністю. Тож до самої смерті господаря, до 1791 року, вони ще були присутні на Січі, облаштовували там мирне життя. Нова господарка Браницька забрала своїх підданих до Мошен. Після них там оселилися німці – меноніти.

У 1569-му році Польща та Литва об’єдналися, утворивши Річ Посполиту. В історії цей період відомий ще під назвою Люблінської унії. Той гніт упав на плечі мошнівців на довгі роки. Зажерлива сарана польських магнатів вела переділи власності, нещадно експлуатувала мошнівських жителів, розорюючи їх житла не гірше татар, нічим не захистивши людей від набігів орди, а вони тривали і були чимраз жорстокішими. Та в той період ті напади вже не лишалися безкарними, бо козаччина, що розвилася саме із цих причин, щораз завдавала істотних ударів у відповідь, розгромлюючи кримські маєтки татар. Бранців своїх козаки визволяли аж у Туреччині, добираючись туди на своїх чайках. Перші чайки, оті  легендарні двостернові козацькі бойові судна, були зроблені умільцями в Мошнах, на них козаки під проводом канівчанина Самійла Кішки брали в облогу стіни Каффи та Константинополя. Як видно із документів, центром  суднобудування на Дніпрі стали Мошни ще у ті далекі часи.

З 1520 року Мошни належали князеві Василеві Довмонту. У Довмонтів, а вірніше у вдови його сина Григорія Довманта (по батькові Мошенського) – Полонії Федорівни Тишанки, містечко купив князь Олександр Вишневецький. Князь О.Вишневецький мав значне покровительство польського короля Сигізмунда Третього, бо будучи дуже заможним чоловіком давав у позику гроші завжди бідній польській королівській казні. Саме тому і виправив він у короля у 1592-му році грамоту із неповним Магдебурзьким правом для Мошен. З тієї пори Мошни стали містом із магістратським управлінням, печаттю та гербом. Гербом Мошен був щит із списом на ньому. До речі, дуже схожий герб був у батьківщини У.Шекспіра – міста Штасфурта...

Князь Олександр Вишневецький збудував у новому місті свій замок, який стояв на розі нинішніх вулиць А. Оніщенко та вул. Зеленої, заснував обабіч нього Польську Слободу, де проживали потенційні захисники того замку, а всередині несли службу надвірні козаки. Населенню Мошен він дозволив будувати культові споруди: церкви, костьол та синагогу, млини та шинки, інші споруди, започаткувавши справжнє місто, у якому ним було посаджено більше п’яти тисяч поселенців. Це майже нинішнє населення Мошен. З тих пір Мошни стали своєрідним центром у боротьбі з татарами. Хоча і до того вони виконували такі ж завдання. Та саме у той час Канівщина та Черкащина із Мошнами між ними заступала шлях ордам людоловів, що проривалися повз Запорізьку Січ. Аж до своєї смерті О.Вишневецький укріплював обороноздатність своїх володінь.

 

Помер князь Олександр Вишневецький у місті Вишневці у родинному замку на Волині в 1600-му році, а незабаром перестав існувати і його замок у Мошнах. Його запалили татари, а потужний вибух порохового запасу розніс будівлю на друзки... І понині ще люди на своїх огородах викопують уламки цегли, що колись була замковими стінами.

Довгий час родина Вишневецьких ще володіла Мошнами, а той період у історії старих Мошен історики недарма назвали вишневеччиною. Були у ньому як втрати, так і здобутки.

У історії Мошен згадується Мошногірський Вознесенський монастир, який знаходився за 6 верст від містечка, через Мошногірський кряж біля р. Ірдинка, або старого русла Дніпра, що тяглося до Тясмину. Мошногірський Вознесенський монастир відноситься до найдревніших монастирів на Україні. Весь час він був чоловічим монастирем, а в древні часи був піонером заселення краю. Точних даних про його час заснування немає, невідомо, хто його заснував, але вже в козацьку добу згадується він в Універсалі гетьмана Петра Дорошенка від 22 червня 1671-го року як дуже старий. Архівних записів раніше цього часу не збереглося, тому часом його заснування прийнято другу половину 15-го сторіччя. Можна з цим не згодитись, бо цей монастир існував набагато раніше, вірогідно, там був невеликий скит, а пізніше виник і сам монастир. Про те, що в цьому місці були скити, донесли до наших часів легенди про Дідову гору, що знаходиться поруч, долину Покаяння. Як стверджують легенди, в цих місцях жили відлюдно "Божі люди”. Деякі джерела стверджують, що фундатором монастиря був Януш – Антоній Вишневецький, колишній володар мошнівських угідь. Чи було то справді так, точно невідомо, але відомо те, що монастир мав землі під огороди у передгір’ї Мошногірського кряжу, а це споконвіку була земля мошнівських володарів. Отже, хтось із мошнівських володарів ту землю віддав монастиреві. В народі існують перекази, згідно яких інші угіддя - Чернечу землю, або Лукашеве поле, що знаходиться в Мошнах, закріпив за монастирем сам Богдан (Зіновій) Хмельницький. Документальних записів про це також не знайшлося, але відомо, що свою власність в містечку Мошнах гетьман мав, мав і владу, щоби так зробити...

Із універсалу П.Дорошенка стає відомим те, що поблизу Мошногірського Вознесенського монастиря за 4 версти до Дніпра був заснований Мошногірський монастир Петра і Павла.

Була там невелика дерев’яна Петропавлівська церква, та дві хатини для ченців. Проіснував він недовго, із 1671-го року до 1720-го року, та весь час не був самостійним, бо ігумен на два монастирі був лише один. До цього часу збереглися назви урочища біля нинішнього села Будище, де був Петропавлівський монастир, зветься воно старим Мошногірським монастирищем, або Москалівським островом. Вознесенський монастир мав свою філію на лівому березі Дніпра в селі  Коробівці. Стояла там на купленій землі церква во ім’я Благовіщення Пресвятої Богородиці, але то був жіночий монастир, яким опікувався ієродиякон Гавриїл, котрого призначив ігумен Мошногірського монастиря (у той час то був Йосафат Ракович, його закатували на Соловках, а Коробівський монастир опісля занепав). Цікаво те, що мешканці жіночого монастиря увесь час носили чоловічий чернечий одяг. На старій грав’юрі є зображення монастирських церков МВМ.

Чому у цій розповіді надано скільки уваги монастирям? А тому, що вони відігравали у історії Мошен неабияку роль. Як у господарській діяльності, так і у духовному стані їх жителів. Нині монастиря вже немає, а на його споконвічному місці розташувалося звірогосподарство Черкаської облспоживспілки.

Географічне розташування міста Мошен завжди було не на користь його жителям, бо татарські орди, що сунули на Україну за здобиччю не раз плюндрували його дотла. У 1665-му році Мошни спалили поляки, у 1667-му році напала белгородська орда, поневоливши жителів.

 

1677-мий та 1678-мий роки сюди навідались турки та татари під час згаданих нами Чигиринських походів. Кожен раз ті набіги закінчувалися згарищем. Падіння чигиринської фортеці внесло значні корективи у людське життя. Гетьман Самойлович наказав усім перебратися на лівий берег Дніпра. Люди не могли жити в цих краях у таких умовах, тому у 1679-му році таки переселилися на лівобережжя Дніпра, на Драбівщину та Полтавщину. За укладеною між Росією та Туреччиною Бахчисарайською угодою (13.01.1681-го року) та "Вічним миром” між Росією та Польщею 1686-го року на правобережжі Дніпра від Києва до Запоріжжя заборонялося відбудування поселень. В історії цей період згадується не інакше як "згоном”. Спустошені землі надовго стали пусткою або нейтральною смугою. Саме цей період у історії Мошен був найтрагічнішим, він тривав майже 60 років, замість великого містечка тут залишилося лише старе заросле бур’янами згарище. Мошни почергово нищили татари та поляки, жителі розбіглися хто куди, навіть серйозні історичні дослідження не дають точних даних про володарів тодішніх Мошен, або того, що від них залишилося, називаючи той період Вишневеччиною, а це означає що володарями тоді були сім’ї князів Вишневецьких. У XVIII ст. від Вишневецьких маєток переходить до литовських магнатів Радзивіллів, далі до Моравських та Любомирських, теж одних з найбагатших магнатських родів тогочасної Польщі.

По відродженню Мошен, у ньому знову жили люди, але статус міста вони вже втратили, залишившись великим містечком. Та не втратилася їхня роль у історії. Були тут і запеклі переможні бої козаків з поляками і жорстока Кумейківська поразка 1637 року. Вона починалася та і закінчилася у Мошнах. Ці події залишили по собі пам’ять у назвах мошнівських урочищ.  Потерпівши поразку від польських військ під Кумейками, козацькі сили Павлюка (Павла Бута) темної ночі відступили через Мошни до Черкас та далі крилівським шляхом у стару Боровицю. По дорозі вони залишили на монастирському хуторі поранених та немічних козаків. Та поляки – жовніри стражника Лаща, що кинулися за розбитим військом у погоню учинили люту розправу над беззахисними людьми. Майже триста людей, разом із жителями хутора були порубані, а сам хутір було спалено дощенту. Страшною була лють та помста польських жовнірів стражника Лаща та коронного польського війська. До шести тисяч загиблих під Кумейками повстанців додалися ще триста нещасних. Лютарівка... Відтоді і носить урочище в Мошнах таку назву.

Старе містечко було у вирі подій визвольної боротьби проти польських гнобителів, і в подальшому. Залишаючись містечком у часи Богдана Хмельницького, воно зіграло немалу роль у історії центральної України, бо стало великим сотенним містечком, що входило у Черкаський полк.  Черкаський полк складався із 18 сотень, одна із них була Мошнівською сотнею, а містечко у якому налічувалося 1400 дворів із 1649-го року стало сотенним. Був у ньому сотник та сотенна старшина (осавул писар та хорунжий). Її призначав сотенний. Сам сотенний призначався черкаським полковником та затверджувався гетьманом. Зберігся навіть список прізвищ Мошнівської реєстрової сотні від 1649-го року, де можна знайти прізвища наших пращурів. Цікава ще одна обставина - при вивченні архівних матеріалів тодішньої пори в жодних із них немає зазначень про те, що мошнівці займалися чумакуванням, очевидно, що таке ремесло в містечку було непопулярним.

Богдан (Зіновій) Хмельницький неодноразово перебував у Мошнах, досить довго дружив із настоятелем Спаської церкви Андрієм Базаринським, якому віддавав у аренду свого млина. Про це свідчать документи від 3 травня 1648-го року, то була своєрідна охоронна грамота, видана із рук Богдана А.Базаринському.  Тут писав Богдан свої Універсали, збирав козацькі сили. Невідомо чому, але із праць маститих істориків випав період перебування Богдана у Мошнах, адже про це свідчать численні архівні документи. 1649-го року в Мошни до Хмельницького приїздив російський посол Григорій Унковський. 1649 та 1650 - ми роками датуються Універсали, підписані Богданом у Мошнах, тут приймав він Григорія Климова, російського посланця із Севська до Київського воєводи Адама Киселя. Саме із Мошен через Г. Климова передав він листа російському цареві. Як видно із документів, Переяславська Рада частково готувалася і в Мошнах, результатом таких рішень були укладені угоди, а за ними був акт прийняття у січні 1654-го року представником російського уряду Тимофієм Спасителевим від жителів Примошногір’я присяги на вірність Росії. Сюди неодноразово навідувався до Богдана його друг та соратник, черкаський полковник Максим Кривоніс, який народився у Вільшані. Вивчаючи історичні періоди, коли Богдан перебував у Мошнах, з’ясувалася деяка закономірність -  кожен раз він з’являвся у Мошнах після руйнації ворогами його рідного Суботова та Чигирина...  Нещадне ставлення поляків до місцевого населення викликало постійні повстання на протязі XVIІ – XVIII ст. Гайдамаччина та Коліївщина прокочувалася його теренами сіючи кров та смерть. Карпо Скидан, Дмитро Гуня, Острянин, Павло Бут (Павлюк), Максим Кривоніс, Залізняк та Гонта, Семен Неживий... Яскравими болідами пролетіли вони у тій визвольній боротьбі по небосхилу, освітивши Мошни. Саме загони Семена Неживого назавжди покінчили у Мошнах з ненависною польською унією. А скільки тут було повстанських очільників меншого рангу, що так і не увійшли в історію?

Наприкінці XVIII ст. російський князь Г.А. Потьомкін скуповує у польської шляхти значну частину сучасної України, і також купує у Любомирського маєток у містечку Мошнах. 

Оскільки у 1791 році Г. Потьомкін несподівано помер, значна частина його власності переходить до дітей його рідної сестри, Олени Олександрівни, у шлюбі Енгельгард, якої на той час вже не було, бо вона померла 1767 року. З цього часу, маєток, майже весь час передається по жіночій лінії родоводу. Одна з дочок Потьомкіної Олени Олександрівни та Енгельгарда Василя Андрійовича - Олександра, вийшла заміж за наказного гетьмана Польщі Браницького Ксаверія Петровича. Вона додала до своїх володінь ще скуплені нею у своїх сестер маєтності. Мошногородищенський ключ був також у її володінні. В якому стані був мошенський маєток на той час не відомо, чи були якісь споруди крім мисливський угідь чи ні, але відомо, що кардинальних змін він зазнав в часи, коли власниками стали дочка Олександри та Ксаверія Браницьких - Єлизавета Ксаверівна Браницька та її чоловік граф Михайло Семенович Воронцов. Мати Єлизавети подарувала свою маєтність дітям до шлюбу. З 1819 року на мошнівських теренах з’явився справжній господар. Той час історики назвали відродженням містечка Мошен. Вже із 1920-го року його увага була прикута до своїх нових володінь. Деякий час Воронцови проживали у Мошнах в старих панських хоромах, будуючи собі великий дерев’яний палац у Мошногорах. Перебуваючи на державній службі Воронцов не міг постійно перебувати у своїх володіннях, тому призначив для цього керуючим Мошногородищенським маєтком свого вірного ад’ютанта, гвардії полковника у відставці Івана Тимофійовича Ягницького. На плечі керуючого впали усі турботи про маєток та виконання всіх забаганок господаря. А їх було немало: побудова парку в англійському стилі в Мошногорах, башти Святослава, нової Спасо – Преображенської церкви у Мошнах, парку в самому містечку із канцелярією, копаної річки Вільшанки та перших на Дніпрі пароплавів. Саме так, бо перші на Дніпрі пароплави "Пчелка” та "Надежда” зійшли у своє плавання із стапелів судноверфі у Мошнах, на Поташні. Пізніше були й інші, але ці залишилися у пам’яті назавжди. Всього і не перерахуєш, бо були й інші діяння, не менш важливі. Не були забуті володіння в Городищі та навкруги Мошногір. Церква у сусідньому селі Тубільці була теж збудована на кошти Воронцових. Мошногірський дендропарк із звіринцем був найбільшим за площею парком у Європі. Був у володінні Воронцових ще невеликий парк із дерев’яною дачею у Соснівці, що була колись поблизу Черкас. А біля старого Лозівка сусідами стали російські люди, переселені Михайлом Семеновичем із Володимирської губернії, із залишеної йому у спадок від тітки К. Р. Дашкової маєтності. Це село назвав він у честь своєї дружини Єлізаветівкою. Збігли віки, а село Єлізаветівка існує і тепер, але тут вже ніщо не нагадує про її російське коріння... 

Усі без винятку споруди, що збудував М.С.Воронцов у різних місцях мають улюблений господарем готичний стиль. Воронцов зростав у Англії у сім’ї російського посла, тому така любов до західної архітектури залишилася у нього на усе життя. Знаменитий дендрологічний парк із звіринцем у Мошногорах теж мав витончений англійський стиль. Архітектор Де Ля Фліз разом із садівником Карлом Мінто зробили неповторним це природне чудо. Донині йдуть суперечки - хто був архітектором будиночка канцелярії у парку в Мошнах, що зберігся дотепер. За твердженням одних ним був Г.І.Торрічеллі, що не відповідає часу їх знайомства, а інші кажуть, що творцем споруди був Є. Блюр, та не виключене і те, що тим архітектором міг бути сам господар. Бо він саме в той час, у 1822 - му році перебував у Мошнах. Його непосидючий характер та фах архітектора говорять самі за себе... А навколишня від канцелярії територія орієнтовно із 1825-го року стала красивим парком у самому містечку Мошни. На жаль, донині не збереглися усі власноручні замальовки француза Де Ля Фліза, але навіть з того, що є, можна наочно бачити красу старих будівель. Алеями цього парку з квітуючими клумбами прогулювалося не одне покоління мошнівців. Побував у ньому Т.Г.Шевченко, який відвідував Мошни неодноразово. За розповідями старожилів та родичів поета, зовсім недалеко, у селі Софіївці проживали його дві сестри, яких туди видав заміж пан Енгельгардт. Він мав досить багато друзів та знайомих у Мошнах. До речі, донині збереглося у Мошнах приміщення старої Волості (нині районна СЮТ). Це приміщення залишилося відомим у історії  тим, що у ньому в 1859 році двічі побував Т.Г.Шевченко. Сидів він там під наглядом пристава, потім на квартирі Нагановського. . До сьогодні існують перекази про те, що знайомі мошнівці приносили туди йому поїсти. З цих розповідей стало відомим, що Т.Г.Шевченко полюбляв великі українські пиріжки із квасолею. Саме їх йому і передавали у вузликах мошнівські молодиці. А у Мошнах поет бував неодноразово і до того, тому й мав тут щирих друзів та знайомих. А ще пізніше, проживав поет у І.Т.Ягницького.  Коли його возили із Мошен на допит у Черкаси Шевченко закінчив свій відомий вірш  «Минаючи убогі села». Приятелював поет з І.Т.Ягницьким та з добрим десятком мошнівців. Підтвердження цього знаходимо у його листах до Максимовичів та інших джерелах. Такого кола друзів за два рази перебування у Мошнах, та ще й під пильним наглядом не знайдеш. Отже бував він тут не один раз. Є і його замальовки мошнівських краєвидів та відгук у поетичній творчості. На жаль, ці моменти у біографії Кобзаря вивчені дуже поверхово, бо Мошни - далеко не Санкт - Петербург. До речі, знайшлося фото будинку Ягницького у Мошнах, звідки поет поїхав етапом до Києва. Фактично це був його останній прижиттєвий шлях з України, бо він сюди повернувся вже символом на Чернечій горі, що в Каневі.

А що стосується володаря містечка, то останній раз князь М.С.Воронцов перебував у своїх мошнівських володіннях у жовтні місяці, рівно за місяць перед своєю смертю. Тоді у його щоденнику з’явився запис на французькій мові. У ньому князь записав про те, що йому було соромно, що він без допомоги не міг сісти на коня... 

Помер генерал – фельдмаршал М.С.Воронцов у 1856-му році маючи 74 прожитих роки.

Поховали його в м. Одеса біля спорудженої на його кошти церкви.

Його син, Семен Михайлович Воронцов ( 1823 – 1882 р.р.) продовжив військову кар’єру батька, та вона була менш успішною. Але звання генерала С.М.Воронцов заслужив. Володіння в Мошнах перейшли до нього, та у шлюбі з Марією Василівною Воронцовою (Трубецькою) вони спільних дітей не мали. Тому заповіт Семен Михайлович склав слідуючим чином: по його смерті маєтність залишалася у володінні дружини з пенсією пожиттєво, а у випадку смерті дружини вся власність переходила у володіння племінниці Катерини Андріївни Балашової (нар. 25. 06. 1845 р.), яка була дочкою рідної сестри Семена Михайловича – Софії Михайлівни Воронцової (Шувалової). Сестра Софія була молодша на два роки за Семена Михайловича (нар. 3. 04. 1825 р.) І володіли Шувалови Тальнівським маєтком Потоцьких.  Коли померла Марія Василівна, то у 1884-му році, К.А.Балашова у свої  49 років стала останньою в когорті можновладців володаркою Мошен. Саме ці, згадані нами люди і залишили ахітектурну спадщину містечка Мошни, його красу та неповторність. Колись його творець називав свій Мошногірський парк Золотопарком, а золото завжди було на заваді більшовикам. У революцію, вже реквізований владою парк був пограбований та спалений "революційним” загоном Григорія Никоновича Рябоконя із с. Байбузи. Споруди, що залишилися від колишнього парку донищили у війну німецькі заброди у 1941-1943 роках. Башта Святослава - маяк на суші, була підірвана фашистами у 1943-му році. Залишки паркових споруд розібрали жителі навколишніх сіл. Так зникла перлина паркового мистецтва – найбільший за площею в Україні парк із звіринцем у Мошногорах, який ще довго міг своєю красою служити людям. Та не довелося...

Проіснував парк із 1820-го до 1917 року.  В ньому у свій час побувало немало відомих людей серед яких був Т. Г. Шевченко. Майже всі імениті сусіди – князі та графи побували на пікніках у Мошногорах, де з вершини  "Мошнівського стовпа” роздивлялися на краєвиди своїх володінь... Нині там збудовані санаторії "Мошногір’я” та "Нива”, але відродити весь парк, на жаль, так і не вдалося. Тому і розповідь про парк у Мошногорах залишається у минулому часі.

Лише прокопана вручну лопатою, до цього часу котить свої хвилі до Дніпра річка Вільшанка, та і вона тепер перегороджена нікому непотрібною насосною греблею. Через те вона і заболочується, повертаючись у далекі вісімсоті, коли там були лише розкішні болота... 

Відсутність поблизу Мошен залізниці не дозволила містечку розвиватися як промисловому центрові, тому містом воно вже більше не стало. У 1917 році воно ще значилися містечком, маючи біля 15 тисяч жителів, пізніше стало районним центром із населенням біля 10 тисяч людей, що об’єднував 18 сіл. Пережили Мошни і перейменування із 1930 по 1950 роки. Тоді вже вони стали селом, що називалося Дудницьким. Названо так воно було на честь парфунціонера Якова Миновича Дудника – голови держплану УРСР, який у Мошнах народився. З цією назвою Мошни пережили фашистську навалу і були визволені 4 лютого 1944 року радянськими військами. Та нині, з 1950 року, завдяки ‎Михайлові Сергійовичу Гречусі - уродженцю Мошен та колишньому Голові Президії ВР УРСР,  Мошни знову мають свою стару назву. Вони так і залишилися великим селом із населенням біля 5 тисяч людей, у самому центрі України. Звичайна річ, що у такому короткому огляді історії Мошен неможливо розповісти про всі значимі моменти історії села, але деякі спроби зробити це, є у вже виданих книгах мошнівських краєзнавців. У мене особисто та в краєзнавчій спілці Мошнівського краю "Артанія” є немало зібраних краєзнавцями фото старих Мошен, які можливо використати до цієї публікації, як додаток. Принагідно надаю Вам лише деякі. Прикро те, що культурний спадок Мошен, старі їх будівлі сьогодні мають жалюгідний вигляд та занепадають. Не у захваті люди з діяльністю новітнього «вогнища культури» - сільського клубу. Невідомо з подачі якого можновладця завклубом призначений ветеринар за фахом. В гірких жартах односельчан звучать вислови, що їх чинуші, аби всунути на посаду «свого», зрівняли мошнівців із скотиною. На жаль – це факт. А тим часом місцева талановита молодь з відповідною освітою не має змоги реалізувати себе у рідному селі. Без якихось ідейних переконань стає зрозумілим, що в нинішній історичний період доля Мошен стає трагічною.

Знищена економіка села, безробіття та невпевненість у майбутньому не надає впевненості жителям колишнього міста з Магдебурзьким Правом. Залишається лише надія на те, що історична синусоїда стане виходити із свого найнижчого стану. Власне кажучи, така доля сьогодні в усієї держави, до якої додалася ще й війна…

Про становлення Мошен та їхню подальшу козацьку долю розповідає моя ще не видана книга,

що має назву "За часом час”. Збірочка літературних оповідань увібрала в себе історію Мошен. На жаль, при відсутності коштів на її видання, вона може так і залишитися в рукописному варіанті. Спонсорів під час кризи не знаходиться, а сімейний бюджет цього вже не дозволить...