Згадуючи Кобзаря…

Прикро читати сторінки біографії Шевченка, де він зображений як постійний мученик царату, такий собі безпросвітний в’язень режиму. Дійсно, були утиски, це всім відомо, але за їхнім описом якось випадає особисте, таке непросте життя Тараса, його надії та уподобання. 

Сьогодні ми маємо можливість зібравши докучі розрізнені свідчення біографів, зміст листів Шевченка, старі перекази мошнівців встановити деякі приклади, м’яко кажучи, неточностей у біографії Шевченка про його перебування у колишньому містечкові Мошнах:

Для Шевченка ці місця і люди були небайдужими. Взагалі, доля Тараса надто тісно зв’язана з Черкащиною. Від народження й до останнього. Тут він народився, тут сходив своїми ногами немало стежок. Серед тих місць, котрі любив відвідувати Шевченко  були і Мошни. Це містечко зіграло неабияку роль у його біографії. Прикро і те, що саме у Мошнах, як химера, зникла мрія Тараса купити шматок землі в Україні, оженитися та жити на рідній землі. Арешт по доносу перекреслив усі його сподівання. Саме у Мошнах була оселя, в якій поет перебував на Черкащині востаннє. Після його етапування в північну столицю, побувати в Україні йому більше не довелося. На щастя, зовсім недавно знайшлося старе фото тієї оселі. Звідси 26 липня 1859 року кіньми, у супроводі сотського, Шевченка повезли до Києва. 

В біографії Шевченка стрічаються неправильні дані, де його від’їзд з Мошен записаний 24 липня, і що його повезли звідси до Києва пароплавом.

Як видно з історичних джерел Т.Г.Шевченко перебував у Мошнах не один раз. Тут він мав можливість зупинитися у багатьох своїх знайомих мошнівців. Але Тарас чомусь зупинявся в гостинній оселі поляка Нагановського. Спробуємо розібратися з такою його прихильністю до окремого міщанина.     

Давно відомо, що містечко Мошни у святкові та ярмаркові дні майже подвоювало кількість своїх мешканців. Підприємливі люди, що мешкали в центрі містечка надавали притулок приїжджим у своїх обійстях. На сьогодні відомо, що зовсім поруч з обійстям Нагановського були набагато кращі помешкання: Шимановських, аптекаря Голубовського, євреїв Шулимів із містечковою банею, та обійстя Маламентів… 

За переказами старожилів випливають незаперечні відомості: У сусідній Софіївці проживали дві його сестри, яких пан Енгельгардт віддав туди заміж. При нагоді поет навідувався до них, а заодно гостював у своїх знайомих в тодішньому містечкові Мошни. А з міщанами Нагановськими родини сестер мали просто приязні стосунки, бо й самі в них гостювали… Цілком вірогідно, що саме цим і пояснюється присутність Кобзаря в тій оселі. Слід знати, що в Мошнах та на Черкащині донині проживають нащадки сестер Тараса, або його прямі генетичні родичі.  

До речі, в переказах залишилися спогади односельчан про його гастрономічні уподобання.

Розповідають, що Тарас любив великі українські пиріжки із квасолею, яких поляки готувати не вміли. Тоді сусідки Нагановських із задоволенням частували Шевченка. Поки він відпочивав з дороги у садку під старою грушею та робив там записи у своїй «захалявній книжці», господині готували йому ті «делікатеси». У листах до Максимовичів він неодноразово згадує про ті візити до Мошен. Тоді, в самому центрі містечка знаходився ще один парк, який був збудований М.С.Воронцовим на місці колишньої управи. Тінисті його алеї, бібліотека в будиночку Канцелярії (будівля існує і нині), гуляння у парку місцевої молоді та знаті не могли не зацікавити поета. А згадка у листі до Максимовичів від 09.10.1859 р. про мошнівських панночок наводить на деякі роздуми. За одне перебування та за офіційною версією біографів, про перебування в «холодній» таких знайомих не заведеш… Отже, великий Кобзар неодноразово побував на мошнівській землі, добре знав це містечко, тут його добре знали люди,  та чомусь він залишив про нього так мало спогадів.

Не знайшлися до сьогодні  його місцеві «захалявні» малюнки, котрі за свідченням старожилів були тоді намальовані у дворі міщанина Нагановського під вже згаданою грушею. Хіба що, вони зникли під час його перебувань в поліційних установах, або й досі чомусь оминаються істориками як несуттєві. 

Хата, де він гостював при нагоді, на відміну від інших (Підлісся із садибою Ягницького було все спалене фашистами в 1943 році) чудово збереглася до наших днів. Нині місцева влада викупила той старий будиночок та створила в ньому музей Шевченка. Вже закінчилися реставраційні роботи старого приміщення, створюється експозиція. Звісна річ, поки ще вона небагата, але те – питання часу. Офіційно,  9 січня 2014 року, з нагоди 200-річчя з дня народження Шевченка, в Мошнах відбулося урочисте відкриття садиби – музею. 

Період з 12 липня по 22 липня 1859 р. (його арешт у Пекарях та слідчі дії в Мошнах  і Черкасах) описувалися колишніми істориками як перебування в мошнівській управі (нині районна СЮТ) під пильним наглядом поліцейських у «холодній». Насправді все виглядало дещо інакше. Лише вдень перебував поет в управі не обмежений свободою. Зустрічався з тими, хто хотів його побачити, жартував з синами станового третього  стану земської поліції  Франца Вікентійовича Добржинського – Олександром та Антоном, обігравши їх у карти. Не ночував тоді Тарас у  «холодній» управи, а провів ніч в садибі Нагановського, так званій становій квартирі. А далі відбулися досить цікаві речі: Дуже швидко про арешт Шевченка стало відомо Платонові Федоровичу Симиренкові - давньому приятелю Тараса та його позичальникові коштів для друку «Кобзаря». Саме цей чоловік  свідомо розуміючи, що позичені кошти йому швидко не повернути взяв 735 примірників «Кобзаря» для реалізації. Таким чином ці книги потрапили і до Мошен. Пізніше їх стали забороняти та переслідувати, але всім відомо, що заборонене – завжди таке бажане! На той час в Мошнах проживало біля 10 тисяч людей і майже третина їх були грамотними. А рукописні копії творів Шевченка поширювалися в містечкові іще з середини 50-тих. Отже, Шевченко тут був знаною та популярною людиною. Тому звістка про арешт так швидко долетіла до Млієва, Городища та Корсуня.

Сам П.Ф.Симиренко, прихопивши із собою Тарасового родича Варфоломія Григоровича Шевченка, що був у Корсуні керуючим маєтком поміщика Лопухіна, поїхав до свого кума І.Т.Ягницького – хрещеного батька його дочки Наталії. Ягницький на той час був керуючим Мошногірським маєтком М.С.Воронцова та досить впливовою людиною.

Тому, після перемовин Ягницького із приставом Добржинським, з дозволу поліційних властей Тарас перебрався до свого давнього знайомого – управителя маєтку Воронцових, Івана Тимофійовича Ягницького. Звідти його возили на допит в Черкаси, туди ж він і повернувся 22липня 1889 року. Не були аж надто упереджені до його персони ні мошнівські ані черкаські поліційні чиновники. Вони лише виконували накази зверху. Відносилися до нього навіть із симпатією, але служба! Та й куди він від них подінеться… 

А що стосувалося утисків від поліції, то слід зауважити, що 20 липня перебуваючи під слідством у Черкасах поет написав чи не найкращі свої рядки поезії «Сестрі» та свій неповторний вірш «Минаючи убогі села…» Ніхто йому у тому не заважав.

Треба знати, що разом з появою Шевченка на Україні з’явилося і високе розпорядження з Петербурга про жорстке слідкування за ним. Отже, випадок у Пекарях не був великою несподіванкою для поета. Він увесь час очікував якоїсь провокації зі сторони поліцейського режиму, а тому сприйняв усе як належне. Не був аж надто пригніченим, про що сповіщають його тодішні поклонники.

У біографії вкралася помилка, ніби проживав поет той час у с. Підгорах, (є таке село на Полтавщині) насправді тут слід розуміти Мошногірські гори. Проживав І.Т.Ягницький під горами, там було і управління маєтком  (у наші часи, до кінця 90-х років на цьому місці було старе мошнівське лісництво). Там же, в урочищі Підлісся, за 4 км. від центра містечка були помешкання службовців М.П. Ярового, Ф.Й. Липомана та відставного полковника Г.Грудзинського - добрих та давніх знайомих Т.Г.Шевченка. І там він не був під домашнім арештом, укотре вже відвідав знаменитий англійський парк та Мошногірський Вознесенський монастир. Не сам, а разом із студентами Добржинськими та учнем 7 класу першої київської гімназії Маслієм -  Масловим Василем Павловичем, що був у той час був на канікулах у Мошнах. Василь Маслов був сиротою, зростав у Мошнах у родині свого дядька Михайла Павловича Ярового - землеміра із Чигиринщини, котрий перебував на службі у Воронцова, пізніше той навіть стане повноцінним управителем маєтку Воронцових.

Саме завдяки Маслову ми нині знаємо так багато про перебування Шевченка в Мошнах. З дитинства Василь цікавився українською літературою і поезією Шевченка, зустрічався з самим Шевченком, збирав матеріали про Шевченка, серед них є  і недруковані твори. Згодом став його першим біографом, видав критико-біографічний нарис «Тарас Григорьевич Шевченко» (М., 1874). Судячи з офіційних записів В.Маслова, у нього були три зустрічі з поетом, «три провідні зорі у його житті», і всі вони відбулися в Мошнах. Колишній житель містечка Мошен, палкий прихильник Шевченка зазнавав неабияких переслідувань від влади, та помер від сухот у 1880 році.

Згадки про відвідини містечка можна зустріти і в творчості Кобзаря. Зокрема, у його містерії «Великий льох» 1845 р., (це було задовго до його арешту та заслання) зустрічаємо «казку про трьох ворон, що в лісі на маяку сиділи». Згаданий маяк у лісі є не чим іншим, як баштою Святослава, котру збудував М.С.Воронцов у своєму Мошногірському парку. Не знаю чому, але Тарас Шевченко чомусь незлюбив цю споруду, і мав проти неї деякі дуже неприємні висловлювання. Їх можна знайти у окремих біографічних описах того ж таки Маслія та в інших джерелах. Перепало від Тараса і знайомому досліднику Михайлові Грабовському, котрий так захоплено описав Золотопарк у 1853 році. Звичайно, десь у глибині свого єства Тарас мав ще й не такі думки про примхи можновладців, але просто не міг засмучувати своїх мошнівських приятелів, що були на службі у Воронцова.

Достеменно відомо, що відвідував Тарас містечко Мошни 10 червня 1855 року, що відображено в його повісті «Близнецы». Багато запитань викликає такий насичений подіями

1859 рік. Відомо те, що цього року, в початку липня, ще до арешту поет побував в Мошнах. Заїхав він сюди по дорозі в Черкаси, де розшукував поміщика Парчевського щоби купити в нього хату в Межиричі. Коли з того нічого не вийшло, потрапив з Черкас на Михайлову гору біля Пекарів, вірогідно, також через Мошни.

На додаток про вже згадані неточності в біографії Т.Г.Шевченка хочу викласти деякі міркування, що виникли особисто у мене за час ознайомлення з його непростою Долею.

Виявляється, що низка неточностей присутня і в інших, не зв’язаних з Мошнами біографічних періодах висвітлення життя Кобзаря.

Інколи деякі історики приписували Кобзареві небилиці, як він карався царським режимом, навіть придумували муки солдатчини у Кос – Аралі. Переслідування таки були, але не такі вже й трагічні. Звісна річ – то не санаторій, але з різних документів та публікацій стає зрозумілим, що і там грамотна та досить ерудована людина була потрібною не для безглуздого марширування.  До речі, комендант гарнізону тремтячими руками брав листи із сургучевими печатками, що приходили Шевченкові із далекого Санкт - Петербурга. Там були послання від дуже впливових осіб. Не думаю, що він би зважився якось скривдити солдата, котрий мав на той час таку освіту та зв’язки. Ось приклад, що не потребує якихось коментарів. 

…На початку знайомства Шевченко подарував Н. Б. Сухановій сепію «Казарма» - один із кращих своїх малюнків періоду заслання (протягом тривалого часу його місцеперебування було невідомим, лише у 80-х роках малюнок виявлений у приватній колекції і опублікований І. Я. Зільберштейном у журналі «Огонек» (1984. - № 11. - с. 24 ). Шевченко попросив повернути йому цей малюнок для зняття з нього копії…  І це в солдатчину та на заслання? Щось не співпадає із загальноприйнятим твердженням.  Навпаки, при першій нагоді Шевченко був відкомандирований з важливою місією. Відомо, що першими офіційними науковцями по вивченню аномальної зони Барсакельмес у Казахстані, відкритої ще у 1848 році, були члени експедиції вченого – гідрографа Олексія Бутакова. Так от, офіційним членом цієї експедиції був Т.Г.Шевченко. Не солдатом чи носієм вантажів, а саме науковим співробітником академії. Його записи свідчать таке: «Видел много оригинального, еще нигде не виданого… Я постараюсь… нарисовать все, что есть интересного в этом неинтересном крае». Ось вам і катування страшною солдатчиною, заборона писати та малювати. Хоча, наслідки тієї експедиції для Шевченка на мою думку, все - таки були не з найкращих.

Згаданий острів Барсакельмес знаходиться в 180 км. від м. Аральськ, що й понині є одним із загадкових місць планети. Там були і зникнення людей, і взагалі незрозумілі речі. Це місце якимось чином «крало час». Чи не тому зовнішній вигляд поета після заслання дуже змінився?  Він помітно постарів, і виглядав значно старшим за свої прожиті роки. Не найкраще вплинула та зона на його здоров’я. Це вже не здогадка, а встановлений факт. Приїхавши в Кирилівку навесні 1859 року він був ледве упізнаним родичами, а Варфоломій Шевченко описує його приїзд до Корсуня так: - На возі сидів дядько, що мав сиві вуса та сивий чуб прикритий солом’яним брилем. Хіба це вигляд чоловіка у 45 років, то які ще треба факти? До речі, цією проблемою та аномальна зона «хворіє» і тепер. Відтоді там було немало експедицій, але перебування у тім місці вони довго не витримували. Нині острів Барсакельмес через обміління Аральського моря став півостровом, але життя на ньому ніякого немає. Вже в радянські часи спроба НКВС створити там своє відділення ГУЛАГУ теж не вдалася – не витримувала охорона. Навіть дикі тварини до сьогодні уникають того місця.

Є свідчення людей, котрі описували поета як людину, що завжди могла добитися того, що він хотів та частенько передбачувала майбутнє. В наш час таких людей називають екстрасенсами. Можливо й так, бо в біографії Кобзаря є безліч епізодів, що не піддаються звичайній логіці. Здається, що все повинне було статися дещо інакше… 

Події у Мошнах, де арештованого Шевченка таки мали посадити в «холодну» земської управи, або в арештантську кімнату поштової станції, котра була звідти за якихось півсотні кроків показали, що звичайна логіка тут не спрацювала. Не має ніякого пояснення й те, що привезений з Мошен до Києва Шевченко теж не потрапив за грати, а був відпущений шукати собі квартиру на час слідства. Знайшов він її дуже швидко в незнайомих людей та ще й у борг. Розрахувався за постій та харчування коли Максимовичі привезли його гроші та валізу. Отже, тут є над чим замислитися. Можливо, що якісь здібності у Тараса таки були, та чи захистили вони його від примх власної лихої Долі?

Цікаве й те, що в давно написаній біографії Т.Г.Шевченка уважні дослідники відкривають все нові й нові сторінки. Чи то вони кимось замовчувалися, чи погнавшись за величчю поета, створюючи величезний міф, було відкинуте його буденне, таке непросте життя. Знаходяться речі, що мають більше запитань ніж відповідей. От тому, відкриваючи для себе нові сторінки в його біографії, знайшовши ненароком щось пропущене та донині невідоме, відчуваєш справжнє задоволення. Роботи на цій ниві – непочатий край.

Відстань у майже 150 років не стала для Тараса тим бар’єром, за яким – небуття… 

А що стосується містечка Мошен, то воно в біографії Т.Г.Шевченка стоїть нарівні з Моринцями, Кирилівкою та Каневом.