Два архімандрити

З недавніх пір для широкого загалу стало відомим ім’я архімандрита Антонія – колишнього настоятеля Санкт – Петербурзької Олександро – Невської лаври, що народився та помер у Мошнах. Завдяки турботі громади, його життєвий шлях став відомим людям. Коштом Лаври на кладовищі йому споруджений пам’ятник – канонічний гранітний хрест. Мошнівці горді тим, що їх односельчанин дослужився до такого високого релігійного сану. Та ніхто і гадки не мав, що у Мошнах народилися та померли аж два архімандрити. Мабуть, сама Доля вибрала їм однакові церковні імена – Антоній. Такий збіг обставин, мабуть, не випадковість. Як кажуть у миру, на все є воля Божа. Дещо схожі і життєві шляхи архімандритів, устелені далеко не квітами, а скоріше колючками від троянд. То ким же був архімандрит молодший?

Царенко Олександр Михайлович народився 06.10.1944 року в с. Мошни на Ревках (нині вул.. Шкільна) Його батьки Царенко Михайло Демидович та Смаглій Єфросинія Іванівна були корінними жителями села з прозвищем Ляба. Змалку, лише опанувавши грамоту, Сашко любив читати книги. Різного змісту, навіть релігійні. А в той повоєнний час знайти такі було непросто. Коли дітвора гралася, то він рідко коли долучався до дитячих забав. Сидів собі у садку на старій німецькій розкладачці з книгою в руках. Це не видумки автора, бо я сам народився значно пізніше по сусідству через вуличку, а тому ми були знайомі з дитинства.

В школі Олександр вчився добре, мав завжди хороші оцінки з усіх предметів. Вчителі не мали до нього ніяких претензій аж до старших класів. Саме тоді в Сашка почалися перші неприємності бо мав необережність сказати, що хоче бути священиком, а на підтвердження своїх намірів ходив до церкви на служби і у свята.
В ті часи релігія не була в пошані, отож, довелося Олександру вперше на собі відчути цькування та зневагу однолітків, а також нелюбов педагогів до підлітка, що псував їм усяку звітність. Коли закінчив десятирічку батьки змусили його вступити до технікуму Радянської торгівлі, в м. Черкаси. Закінчив його та за розподілом був направлений на роботу в магазин «Юність», що був у самому центрі Черкас товарознавцем. Здавалося, що було потрібно людині, яка в ті часи зробила непоганий старт у життя? Та не давала спокою та, іще дитяча мрія служити Богові. Не подумавши про наслідки молодий чоловік не відпрацювавши трирічний термін, покинувши роботу поїхав вступати до Одеси в духовну семінарію, успішно склав екзамени, але до складу учнів його так і не зарахували. Спиралися на те, що він не має дозволу матері (батько на той час вже помер) на вступ до семінарії. Знервований Сашко сказав, що він вже доросла людина, і може сам творити свою долю. Та це ніяк не подіяло на рішення прийомної комісії. Хтось із присутніх єхидно заявив, що будеш розповідати казки в міліції коли затримають за тунеядство (був такий Закон). Схоже на те, що так відбулося його перше знайомство з представником всесильного на той час КДБ. Зрозумівши, що він накоїв хлопець зник з Одеси. Заїхав на хвилинку додому, взяв у матері той необхідний дозвіл та втік до тітки в далеку Грузію. Звісна річ, що в гостях добре, але треба було якось улаштовувати своє життя. Хлопець поїхав додому, та пройшов час, а від нього не було жодних звісток. Родичі забили тривогу, і знайшовся Сашко аж в ленінградській духовній семінарії. Склавши екзамени хлопець був зарахований її студентом. З допомогою довідки про навчання вдалося припинити міліцейський розшук та з неприємностями звільнитися з роботи. Закінчив отець Олександр семінарію екстерном з відзнакою, та вступив в ленінградську духовну академію. Вже майже по закінченню навчання попросився прийняти постриг монаха. Схоже на те, що його начальство мало щодо кмітливого молодого чоловіка якісь плани, бо усіляко відмовляло його від такого поступку. Тоді він їде до Почаєва, приймає там постриг та нове церковне ім’я – Антоній. По закінченню академії проситься направити його ближче до домівки і отримує призначення в м. Черкаси. В єдиній тоді діючій церкві Черкас був священик, а монах Антоній був у нього помічником. Звісно, що так довго тривати не могло, тому отець Олександр приєднується до інших представників духовенства, що хотіли відродити хоча б один монастир на Черкащині. Це не на жарт розлютило кагебешну контору, представники якої настійливо стали вербувати його в сексоти. На що отримали категоричну відмову. Тоді й почув, що він про цю відмову ще дуже пожалкує.

Якось дуже швидко його відправляють у занедбаний приход м. Шпола, де отець Олександр намагається навести якийсь лад. Та не довелося, одного разу на квартиру, де мешкав священик налетіли «органи» з «Воронком» і людина просто зникла. Майже три місяці родина розшукувала його, але безрезультатно. Лише після багаторазових запитів з Москви прийшла «бумага» про те, що він без суду сидить в тюрмі в Таращі, бо вчинив страшний злочин. Ось тут і відкрилася справжня сторінка кегебешного свавілля. Була би людина, а злочин ми їй знайдемо…

Спочатку домовилися з колишньою працівницею хлібозаводу Шполи, аби та дала покази на священика, ніби той розбещував її малолітнього сина. Суд мав відбутися у Шполі, але в останній момент жінка просто зникла. Тоді до дії включили план «Б» - покази потерпілого та свідка про мужеложство. Те судилище відбулося в м. Кам’янка 6 червня 1978 року. Ані заявника, ані свідка там не було, суддя сказав, що вони десь у бігах. Справа фактично розвалилася, але це не завадило засудити непокірного попа на один рік виправних робіт, або як тоді казали «хімії». Родичі та жителі Мошен були свідками того свавілля. Відбував отець Олександр покарання на поселенні в Лисичанську. Після 6 місяців його звільнили, але тавро злочинця залишилося йому на все життя…

Знову він був призначений у храм біля Чорнобиля в якому був священик. Три місяці тривало те знущання, аж поки не перевели його в храм м. Біла Церква.
Розумний та високоосвічений духівник був на контролі і в КДБ, і в церковної влади. Саме тоді до нього прийшли з пропозицією підписати кгбешні бумаги та прийняти місце помічника митрополита в Лаврі. На що отримали відповідь, що двом богам одразу він служити просто не зможе. Знаючи підлість «контори» Антоній чекав нового арешту кожного дня, але на цей раз все закінчилося його переводом у с. Шамраївку, у зовсім занедбаний храм. Гоніння на нього трохи вщухло, і ієромонах – настоятель взявся за ремонт храму, зробив його аж так, що він надто сподобався іншому священикові (мабуть, сексотові КДБ), бо скоро прийшло розпорядження про перевід Антонія у храм с. Кривошиївці Сквирського району Київської області. Це і був його останній храм аж до виходу на державну пенсію.

На той час Союз з його КДБ розвалився, не стало гоніння на священиків, запанував відносний спокій. До нього прибула делегація з Києва з пропозицією за власним вибором очолити релігійну установу. На що знову отримала відмову. На той час у Антонія катастрофічно погіршився стан здоров’я. Далися взнаки постійне нервове навантаження та очікування нового арешту. Проблеми із зором та опорно – руховим апаратом за медицинським обстеженням не обіцяли нічого доброго. Тому, в 2004 році із саном Архімандрита Антоній став пенсіонером. Єдиною його пільгою була послушниця Світлана, яка допомагала вести господарство. Вже тоді Архімандрит вирішив переїхати до Мошен, де у його родини було житло. З розповіді самого Архімандрита, Бог дав йому ще одне випробування. Якось до нього прийшов місцевий підприємець з проханням позичити йому на короткий термін дві тисячі доларів. Звідки було знати пожилій людині, що позичила вона майже всі свої заощадження шахраєві, злодієві на довірі. Цього прокурорського кума знають вже всі мошнівці, тому не буду називати прізвище, воно давно вже всім відоме. Жодних намірів повернути борг у нього не було, а хвороба Антонія прогресувала, до нестерпності. Ходив на служби до Спасо – Преображенського храму поки міг, а далі виник вибір. Або залишатися інвалідом - колясочником, або згодитись на операцію. Антоній обрав операцію. Вона пройшла успішно, але через деякий час зупинилося серце. 04.12.2012 р. Архімандрит Антоній закінчив свій земний шлях. Увесь той час біля нього була його близька родичка Цулая Катерина Іванівна. Вона і надала суттєві доповнення до розповіді самого Антонія та його фото. Дані його біографії, яку я, як краєзнавець записав на нашій зустрічі ще 19 травня 2007 року без неї були би далеко не повні. Зокрема, Архімандрит Антоній оминав моменти, які були йому аж надто неприємні. Воно й зрозуміло…

Саме на тій зустрічі Архімандрит Антоній сказав, що у випадку його смерті він має бажання бути похованим біля своєї матері на кладовищі у центрі села. Але сталося інакше. Розпорядженням архієпископа Черкаського та Канівського, Владики Софронія, Архімандрит Антоній був похований біля Спасо – Преображенського храму в Мошнах. З усіма церковними почестями та встановленням канонічного гранітного хреста.

Мені не довелося запитати Владику чому саме таким було його рішення, а тому залишилися лише припущення. Вірогідно, що таким своїм рішенням Архієпископ частково встановив справедливість, бо знаючи біографії їх обох можна сказати, що вони мало чим відрізняються. Однакова релігійна освіта, однаковий сан Архімандрита, однакові утиски кегебешної контори, навіть служба у різні часи в черкаській церкві. А ще, саме з цього величного мошнівського храму почалася непроста дорога Антонія до Бога. Сюди, вже маючи солідний сан, ходив він з молитвою до останнього. То виходить, що і дивуватися тут нічому…

Ось таким, непростим та тернистим був шлях другого (за хронологією) Мошнівського Архімандрита Антонія. Не так вже й багато в Україні людей, що дослужилися до такого високого сану. А наявність їх аж двох в одному населеному пунктові – то взагалі величезний виняток.



До речі, бажаючим ознайомитися з біографією Владики Софронія з його особистих розповідей, рідкісними фото з його особистого архіву, деякими історичними моментами нашої минувшини, раджу знайти книгу Л.П.Фомінського «Архітектор від Бога. Архієпископ Черкаський та Канівський Софроній» видавництва ООО «Інфобанк» м. Харків 2008 р. Леонід Павлович, мій особистий приятель, неодноразово побував у Мошнах, в храмі та інших історичних місцях. Технічні розробки академіка РАЕН ще довгий час збурюватимуть розум вчених та дослідників. А ще, він був добрим публіцистом, і ця книга не єдина у його доробку.