МОШНИ: ВІД МИНУЛОГО ДО СУЧАСНОГО (ЧАСТИНА 2)

Про походження сучасних назв перелічених вулиць, мабуть, ніяких особливих пояснень не потрібно, бо ці назви самі розповідають за себе.

Але розповідь про Слобідку буде ще не вся, коли не згадати про те, колись там був водяний млин. Стояв він на р.Мошні, а хазяїном його був сам Богдан Хмельницький (у старих паперах згадується лозівська сторона, але ми вже знаємо чому це саме так). Старожили, що проживали в тій місцевості розповідали, що в’їзд до млина розпочинався віднинішнього музею Т.Г.Шевченка вузькою вуличкою з одностороннім рухом (нинішня вул..Рибальська). І приводила та вуличка до великого дерев’яного помосту на березі річки Мошна. Обробивши збіжжя підводи виїжджали іншою доргою на вигін до Миколаївської церкви. Увесь той шлях нагадував літеру А, середньою частиною якої можна було розвантажити рух. До речі, такими вузькими залишилися ті вулички донині. В давнину орендував того млина у гетьмана настоятель Преображенської (Спаської) церкви Андрій Базаринський. Відомості про це залишилися в документі з печаткою Богдана, де він обіцяв "скарати на горло без відпуску” кожного, хто зазіхне на його володіння у Мошнах. Написана ця охоронна грамота в Мошнах 3-го травня 1648-го року. До речі, саме у той час в 1649 році містечко Мошни стало сотенним, воно входило в склад Черкаського полку маючи 1400 дворів та 226 реєстрових козаків на чолі із сотником Нестором Терещенком. Згаданий млин на р. Мошні існував іще до доби Богдана, а по смерті Хмельницького та його синів Тимоша і Юрія, судячи із усього млин перебував у військовій власності війська запорізького. Про це записано в універсалі Івана Мазепи від 20-го травня 1708-го року.

Наглядав за ним та користувався послугами млина мошнівський сотник Степан Лейбенко. У тому універсалі є запис про те, що млина у два камені на р.Мошна, що належав частці військовій, гетьман передав Мошногірському та Петропавлівському монастирям, заборонивши мошнівському сотникові Лейбенкові ним користуватися.

Постає питання: чому одну власність гетьман передав одразу двом монастирям? Та у старих паперах знаходиться і на це відповідь. Річ у тому, що згаданий Петропавлівський монастир проіснував досить недовго, із 1671 до 1720-го, усього 49 років. І весь той час ігумен був на два монастирі лише один. Ними були настоятелі Мошногірського Вознесенського монастиря. Тому таким і було рішення гетьмана. [8]

Після ліквідації Петропавлівського монастиря млин стає власністю Мошногірського монастиря. Оскільки монастир мав ще один млин на р. Ірдинка, то мошнівський млин здавався у оренду. Прямих документів про продажу монастирем цього млина не знайшлося, та є перекази старожилів про те, що він опинився у власності когось із мошнівських євреїв. Звісна річ, що то не була одна і та ж споруда. Здавна дерев’яного млина палили та нищили татари, конструкція його часто руйнувалася під час весняного льодоходу та зношувалася природнім шляхом. Тоді його відбудовували та відновлювали, але стояв він завжди традиційно на одному місці. Ще до першої меліорації, яку здійснив М.С.Воронцов у 1820-му році, млин діяв. Вірогідно, що його зупинили по причині зникнення течії води на "вмираючій” річці Мошна. Та до нинішнього часу дійшли перекази про те, що зупиненого млина у початку 1900-тих років мошнівський підприємець – єврей продав на дрова. Мошнівські жителі купивши того дерев’яного млина розібрали його та використали матеріал із нього для побудови собі хати.

Про це розповідала давно вже покійна баба Оляна, що проживала у тому будинку на Слобідці. На диво, частина будинку збереглася донині, стоїть вона на вул. Радянській № 15, у обійсті Бібіків. [12]Не треба плутатись у твердженнях про те, що млин був за Спаською церквою.

Там дійсно, було ще одне водяне колесо, майже поруч. А «крутило» воно круподерню та сукно валяльні пристрої. Отже, це не одна й та споруда і знаходилася вона внизу від нинішнього магазину «Спар». Як бачимо Богданового млина вже давно немає, але до нинішнього часу урочище від Слобідки до Перетічка та Мочарівки і за церкву, називають старі люди Замлинням.
Про Слобідку можна розповідати багато, але треба висвітлити ще й інші назви урочищ, бо вони мають не менш цікаву історію.

Одразу за перехрестям доріг, у кінці Крячиного (біля нинішнього цвинтаря) колись був дерев’яний міст через р. Мошну і виводив він людей у іншу сторону Шкуриного болота. Там, дугою на горбах розляглося урочище Пісок. Ця частина Мошен була завжди у містечку найбіднішою, бо мала та і нині має неродючі огороди. Сама назва урочища розповідає сама за себе. Колись, у давнину, у північній частині цього урочища був Старий Клойз – єврейська церква та їхнє кладовище.

Здавна у Мошнах проживала немала єврейська община. Вже набагато пізніше у цьому місці стояв вітряний млин Музя, а землями що були на північ володів Вазок, тому і урочище те донині називають Вазковим. У революцію хазяїн вимушений був передати свою землю у новостворений колгосп, який називася ім. Кірова. Така назва залишилася за колишнім колгоспним двором (нині це приватне господарство) дотепер. Ще з давнини за Пальчиковим горбом у Мошнах завжди був скотомогильник [2]

Як уже згадувалося раніше, навкруги Мошен було багато хуторів. Такий хутор був і у східній стороні Піску, а володів ним Дашталь. То було досить заможнє обійстя, яке мало великі сінокоси та два вітряні млини. Ким був той чоловік наразі теж невідомо, але був він, мабуть, впливовою людиною. Бо поруч із його хутором виросли хатки бідноти, утворивши невелике поселення Дашталівку.

Те поселення злилося із сусіднім, їх і понині називають старі люди Пісок та Дашталівка (нині це вул. Гагаріна Шевченка та Дудника). [6]

Про перші із названих вулиць людям добре відомо, а от про вул. імені Якова Миновича Дудника (1881 – 1934 р.р.) буде окрема розповідь. Цей чоловік народився в Мошнах, був активним більшовиком та партфункціонером. Займав високі пости у владі, у 1925-му році очолював Держкомзем України, а з 1926-го року по1933-тій – Голова Держплану України та заступник Голови РНК УРСР.

Вдивіться, шановні, уважно в дати, і Вам стане зрозумілим хто був організатором та "планував” голодомор в Україні...

Помер Я.М.Дудник у 1934-му році, та ще із 1930-го року Мошни називалися на його честь Дудницьким. Лише в 1950-му році селові було повернуто його споконвічну назву.
Та ще залишилася на Піску вулиця, що носить його ім’я, по ній досі ходять нащадки тих, кого в голодоморі 33-го там залишилася лише третина... [2,7]

Раніше дорога до цих урочищ була лише через згаданий місток, а вже після зміни Дніпром свого русла, р. Мошна у цій частині "мігрувала” на схід. Тоді вона стала протікати Широкою долиною, з іншої сторони Дашталівки. Саме тоді старе її русло і перетворилося в Шкурине болото. Огинаючи Дашталівку зі сходу р.Мошна утворила нове русло, але далі вона все так же виходила до старого млина та за церкву. Між новим її руслом та старим Шкуриним болотом утворилася гребелька, по якій люди їздили возами вбрід. Вода під час повеней перетікала із одного місця в інше, тому це місце і назвали Перетічком. Та, нова дорога на Пісок існує і тепер, і має вона нині назву - вулиця Шевченка.

Від старих людей я дізнався про про назву ще одного урочища. Зветься воно у народі - Могилки. Урочище із такою назвою здавна існує біля Мошен. Знаходиться це урочище із північно – східної сторони від села і починається від Широкої долини. Розляглося воно між старою рибартіллю, або колишньою пристанню на Дніпрі та урочищем Дашталівка аж до насосної станції на р.Вільшанка. За розповідями старожилів, колись у давнину, поближче до Широкої долини був невеличкий хутірець, де стояло декілька хат, а інша територія була незаселеною. Там був переважно річковий пісок на якому навіть трава не росла...

Про походження назви цього урочища відомостей ніяких немає. Не дали бажаного результату опитування старожилів села, але вдалося узнати, що та назва досить стара і зв’язана з реальними козацькими похованнями. Знайшлися архівні документи у яких вказується, що 13 жовтня 1625-го року біля р.Мошна відбувся бій між польськими військами та козаками із Канева та Мошен. Тут козаки заступили шлях великому військові польського гетьмана Конецпольського, яке поспішало задушити повстання під проводом Марка Жмайла. Відомі навіть детальні описи того бою у якому перевага тоді була на боці козаків. Відступивши до Курукового озера, або нинішньої Котової ями, козаки розбили авангард польського війська змусивши його відступити. Але ж людські втрати були з обох сторін. Вірогідно, що загиблих вояків із старшини та знаті забрали обидві воюючі сторони. Мошнівці та канівці забрали теж своїх рідних. Залишилися лише безрідні козаки та прості польські жовніри, яких і поховали прямо на полі бою. Отже, можна зробити припущення, що саме через ті давні поховання і має урочище таку назву. Дійсно те, що річка Мошна в той час протікала Широкою долиною, повз Дашталівку і повертала вона до церкви та Поташні. Тому вказана в документах битва була на протилежній від містечка Мошен стороні річки, за Цяшковою переправою до Лозівка. [1]

Звичайна річ, що це лише здогадки, які випливають із архівних записів. Події ті досить давні, тому і немає спогадів старожилів, залишилася лише отака давня назва...

Усі зазначені урочища своїми вулицями та дорогами були сполучені із центральним місцем у Мошнах, яке люди називали Базар. Саме тут, завжди вирувало життя. Тут були перукарні й чоботарні, проводилися торги на базарах та на ярмарках. Як згадують старожили, у ярмаркові дні після Трійці, підприємливі євреї влаштовували навіть каруселі, де розважалися усі відвідувачі із навколишніх сіл. Особливо щаслива була дітвора, кому пощастило покататися на тих каруселях, такі спогади залишилися у них на все життя. Біля базару були церкви різних конфесій: Спаська (Преображенська) та Успенська або Пречистська (яка стояла там де тепер пилорама, біля сирзаводу) православні церкви, уніатський Костьол (що на території "Агротехсервісу”), єврейська синагога Новий Клойз (стояла позаду колишнього магазину ”Техніка” та магазину ”Захист рослин” і великий будинок християн – баптистів (нині обійстя Тура) [15] Неодноразово побував на мошнівському базарі Гетьман України Богдан Хмельницький. Тут, біля дерев’яної Спаської церкви козаки примошногір’я склали присягу на вірність Росії. Збиралися на мошнівському базарі ватаги гайдамаків у 1750 та у 1758 роках коли палили уніатів. Цікаві записи про мошнівський базар часів Коліїївщини 1768 року, коли тут побували Максим Залізняк, Семен Неживий та інші очільники повстання. Нині виповнюється 250 років гайдамаччині та 240 років, як розпочалася Коліївщина. [5] Усі чиншові хазяїни Мошен у різний час топтали своїми ногами куряву на мошнівськім базарі, хто за потребою, а хто із цікавості...

Своєю територією вважав мошнівський базар отаман Голий у 1920 році, тут він сидячи на білому коні проголошував свої революційні промови. А розповідати він умів, бо був вчителем. Були і інші знаменитості на мошнівському базарі, адже він розташований у самому центі містечка. Старожили так і казали, що вони ходили у містечко, тобто побували на базарі...

Спаська (зліва)1840 р.п. та Успенська (праворуч) 1868 р.п. церкви у Мошнах.

Старий базар у 1945 році ( праворуч знесені магазини та склади)

Навкруг базару були числені вулички та провулки, які входили у базарний комплекс містечка.

Вони також мали свої особливості та будівлі. Майже усі будівлі навкруг базару належали мошнівським євреям, яких немало проживало у Мошнах до 1920 року. Ці люди тримали тут біля 30 крамниць та майже усі заклади побуту. Увесь грошовий потік проходив до Земського банку саме через їхні руки. У згаданому 1920 році отаман Голий вчинив над ними розправу, тому усі будівлі у центрі та біля базару були терміново продані, а євреїв у містечку Мошнах відтоді залишилися одиниці... [6]

На згаданому нами раніше Частоп’яні був найбільший шинок (тепер у тому місці «Бурхливий потік»), поруч, там де тепер стоїть перша по правій стороні хата при в’їзді від шинку у провулок Поштовий здавна була кузня. В цій кузні працював талановитий мошнівський коваль Мусій Вернигора, який у 1823-му році встановив парову машину на побудований у Мошнах за наказом графа М.С.Воронцова перший на Дніпрі пароплав, що був названий «Пчелка». В тому провулку на вуглі з канівською дорогою (де нині магазин – бар Крамара) стояла батьківська хата Михайла Сергійовича Гречухи (1902 – 1976 р.р.) який був Головою Президії Верховної Ради України. А далі у Поштовому провулку через канівську дорогу на протилежному вуглі, був райвиконком та сільрада, яку в кінці війни спалили фашисти.

За тим місцем донині стоїть старе приміщення пошти збудоване ще у 18-му столітті на панських землях київським поштовим відомством. 11-го липня 1898-го року тут була прийнята перша телеграма, тут в кінці 30-тих запрацював перший у Мошнах телефон. Нині те старе приміщення після спорудження нової пошти стало нікому не потрібним. Воно розвалюється на очах у мешканців села і нікому зупинити те варварство. "Вмирає” архітектурна спадщина села, і вона не єдина: Еленська школа, старий костьол, старий земський банк ще животіють навпроти неба, а деяких споруд вже давно не стало...

Демографічна ситуація здавнини у Мошнах, незважаючи ні на що, завжди була стабільною, а кількість населення у різні часи майже ніколи не падала нижче відмітки у п’ять тисяч жителів. Містечко Мошни мало свій банк, канцелярію, управу, пошту, лазню, пекарню, лікарню, парові млини, ковбасні, олійниці та маслобійні, школи та інші потрібні для людей заклади та установи. Майже всі вони були у центрі, біля старого базару. Усі відомі в історії люди, які хоч один раз побували у Мошнах, без сумніву, були на базарі. Ще із далеких часів повз базар проходила канівська військово – етапна дорога, яка виходила у південно – східну частину містечка повз Земський банк, волосну управу (нині СЮТ) та поштову станцію (стоїть через дорогу уліво) до повороту в Поташню.

Навпроти Земського банку був старий клуб, праворуч від нього колись стояв будинок настоятеля Л.Д.Крамаренка, у якому був суд (до цих пір старі люди згадують прізвище судді Гайдая), а пізніше там був дитячий садочок. Ще пізніше там побудували автостанцію. Нині на тому місці стоїть автозаправка.

Окремим рядком треба розповісти про іншу стару будівлю яка, на щастя, непогано збереглася до цього часу. Мова йде про Волосну Управу. Збудований той будинок на межі 700 - 800 років (точної дати немає) як спеціальне приміщення для управління мошнівською Волостю. Заодно у ньому розміщувалося містечкове управління та волосний суд. Постійно присутніми у ньому були містечковий Голова, а пізніше Старшина, писар, пристав та урядник. Волосне начальство мало окремі дні прийому. Це приміщення залишилося відомим у історії ще тим, що у ньому у 1859 році двічі побував Т.Г.Шевченко. Знаходився він там під наглядом пристава, коли його возили із Пекарів на допит у Черкаси та на зворотній дорозі у Київ (але є й інші дані). До сьогодні існують перекази про те, що знайомі мошнівці приносили туди йому поїсти. З цих розповідей стало відомим, що Т.Г.Шевченко полюбляв великі українські пиріжки із квасолею. Саме їх і передавали у вузликах йому мошнівські молодиці. А у Мошнах поет був неодноразово і до того, тому і мав тут щирих друзів та знайомих... [12]

Із 3 квітня 1917 року тут був проведений мітинг, була скинута з постаменту статуя царя Олександра Другого, що стояла перед будівлею та розмістився там більшовицький райком мошнівського куща. А з 1923 по 1931 роки тут розміщався райком партії Мошнівського району, куди входило 18 сіл. Після розформування району в приміщеннях: Волосної Управи, старої поштової станції та Земського банку розміщувалася школа – семирічка. Нині у старому приміщенні колишньої Управи діє районна станція юних техніків. Будівля Земського банку також збереглася донині, але є вже наявні ознаки того, що її скоро не стане... Будинок, у якому споконвіку був мошнівський банк, пізніше, у 1929 році була кредитна спілка району, а ще пізніше – частина семирічної школи нині почав розвалюватися, бо немає належного господаря.

Вже давно немає будівель старої поштової Станції, частина їх згоріла у війну, а частину забрав час... [2]

Саме від старої поштової станції дорога виводила до мосту на р. Мошна (цей міст на річці Мошна існував ще шістдесят років тому)...

Попід міст річка Мошна текла до Поташні. Таку назву те місце носило не тому, що там виробляли поташ - тодішнє мило, справа була дещо в іншому. Там, на лівому березі річки Мошна було місце, куди звозили діжки із поташем, дьогтем, каніфоллю. Потім його вантажили на невеликій пристані на судна та водою транспортували аж у далеку Литву.

Про такі торгові оборудки згадував у своїх записах ще французький інженер – дослідник Гійом Левассер де Боплан, який служив польській Короні та описував Україну у часи козаччини. Тій вантажній пристані у Поташні довелося залишитися у історії Мошен як першій пароплавобудівній верфі на Дніпрі. Тут у 1823-му році збудували перші пароплави "Бджілка” та "Надежда”. Були й інші судна, переважно буксири, але відомими, як завжди, лишилися тільки перші...

Та є спогади і документи, у яких вказується, що в тому місці суднобудування існувало ще в козацьку добу. Саме тут мошнівці споруджували славетні козацькі "чайки”, які наводили жах на турків та татар у далеких гаванях Константинополя та Каффи (нині м. Феодосія).

У мошнівських низинах між двома рукавами Дніпра зростали величезні верби, які були досить добрим матеріалом для спорудження легких двостернових козацьких човнів. Двостерновими назвали їх тому, що вони мали стерно керування з обох кінців. При зміні напряму руху цим суднам був непотрібним розворот, треба було лише гребти веслами в іншу сторону. Це інженерне рішення визріло також на мошнівській землі. Його досить довго використовували козаки в суднобудуванні і в понизов’ї Дніпра... [11]


Інша, торгова пристань була на правій стороні р.Мошни, на Деригородку (вул. Замедянського) див. мініатюру 18-го ст. ” Пристань”. То була пристань із митницею, де купці перевантажували свої товари з вітрильників на вози та везли їх на базар. [15] Дорога до базару пролягала півостровком, на якому була одна єдина вулиця, де і проживали ті митники. Їдучи підводами дорогою на базар купці частенько бурчали, що на митниці їх "обідрали”, тобто взяли велике в’їздне мито.

Отак і виникла така назва урочища, спочатку як дражнилка, а потім з часом закріпилася вона за тим місцем як топонім... Та дорога була розділена до базару навпіл вулицею Медянка , до неї вона звалася Деригородок, а після перехрестя вона вже мала назву Свинячка, бо там продавалися у ярмаркові дні свині.

Ця вулиця існує і нині, але має вона одну загальну назву – вул. імені Кирила Іпатовича Замедянського, який у революцію був першим головою волосного партійного комітету.

Не добігаючи трохи до базару ця вулиця пересікає перехрестя із трьох вулиць, утворюючи своєрідний вигін із п’ятьма дорогами. Та вулиця, що йде вниз на луки та має звідси продовження до церкви, має назву вул. імені М.Ю.Ткаліча. Цей чоловік відзначився тим, що був у 1917-му році командиром загону, який брав штурмом Зимовий палац у Петрограді. Від цього перехрестя відходить ще одна вулиця, яка нині має назву вул. Ветеринарна. Думаю, пояснеь цей топонім не потребує, але є тут відомі з давнини місця. Між вулицями Ткаліча та Ветеринарною є своєрідний трикутник землі, де нині стоїть пилорама. А раніше там здавна були церкви. Остання відома дерев’яна церква називалася Успенською або Пречистською.
Це не дражнилка, бо саме такі записи мали ветлікарі у своїх дипломах. Тому ця вулиця в давнину і прозивалася Коновальною. А в іншому кінці Ветеринарної вулиці – на перехресті з Медянкою зліва, стояв колись великий шинок, куди сходилися мошнівці та подорожні із поштової станції. [12]

Згадана вулиця Ткаліча впирається у військово – етапну Канівську дорогу якраз навпроти Спасо – Преображенської церкви залишаючи ліворуч, власне, територію самого базару. Тут закінчується вул. Жовтнева біля старовинного польського костьолу та починається вул. імені Григорія Никоновича Рябоконя на якій і розташувалися базар, нова пошта, сільська Рада. З іменем Рябоконя зв’язані спогади про те, що він був першим волосним комісаром, та ще те, що він не завжди корився новій владі. На жаль, знищення палацу Воронцова в Мошногорах, пограбування монастиря та вбивство настоятеля Вознесенського монастиря, терор для простих мешканців – далеко не повний перелік так званих «революціонерів» під проводом Рябоконя.

А згадка про величний храм у центрі села невипадкова, бо це – візитка Мошен, збудована повелінням М.С.Воронцова у 1840-му році в улюбленому господарем готичному стилі. Є відомості про те, що тут хотіли збудувати той храм, що стоїть нині у м.Городищі. Але не довелося... Та як би там не було, а за наказом та на кошти графа Михайла Семеновича Воронцова була збудована та освячена Київським митрополитом Філаретом 6 серпня у 1840-му році ця споруда. З тієї пори на канівській дорозі в Мошнах постав новий храм висотою майже 40 метрів, що не схожий ні на жоден із діючих на Україні. Ажурно переплітаються тюдоровський готичний стиль з барокко, є елементи від мечеті та суто слов’янські бані! Тих бань, великих та маленьких, на споруді аж 24, а гвинтові сходи до дзвіниці нараховують, аж 153 сходинки...

Вражає розпис високої стелі всередині храму, його внутрішня освітленість та прекрасна акустика. Одеському архітектору Торічеллі вдалося поєднати в одній споруді всі досягнення світового будівництва культових споруд. Реставраційні роботи, проведені всередині храму, зберегли його первинну красу. Просторе приміщення має чотири напівкруглих ніші, над входом до нього є своєрідний балкон. Туди ведуть дерев’яні сходи, там під час пасхальних служб, коли в храмі багато людей, співає великий церковний хор.
За іконостасом робоче приміщення священика – Вівтар з високо розташованими вікнами заскленими різнокольоровим склом. З боків є два аварійні виходи надвір. Цей храм унікальний, єдиний в Україні, що має таку незвичну побудову. Тому детальна розповідь про нього існує у іншому виданні, де зібрані про той храм всі відомості та розповіді. [7]

Надати увазі читача всі відомості про цей храм на сторінках цієї невеликої за обсягом книги немає, на жаль, ніякої можливості. Колись у давнину ліворуч храму були будівлі ремесленого училища для хлопчиків, а праворуч була спаська двокласна школа для дівчаток, яка після революції стала школою загальною. За нею на дорозі в Черкаси (вул. Леніна) стояв старий сільський клуб. Це була вже збудована постреволюційна споруда, яку називали Нардомом..

У війну фашисти знищили освітянські заклади, а клуб уникнув такої долі "доживши” до 1969-го року, коли став до ладу новий Будинок Культури. Пізніше він використовувався як магазин меблів та згорів внаслідок короткого замкнення електропроводки.
Отак ми у своїй розповіді зробили коло назад від згаданої Поташні, тому продовжимо розповідь про Мошни далі.

...Біля згаданої вже нами суднобудівної верфі на Поташні було місце, де етапна дорога повертала ліворуч. Саме у тому місці були два невеликі озерця, одне із яких нагадувало контури серця. Тому у народі і прозвали те місце Чирвою. Там також проживали люди, колись був великий тартак суднобудівної верфі (різали дошки та шпангоути для суден). Та стара пилорама діяла біля Чирви аж до виселення владою усього масиву в 1963 році. А етапна дорога виводила всіх подорожніх у густо заселений житловий масив із тупиками вуличками та провулками. Звався той масив Замістя, бо був за мостом на р. Мошні, на Поташні. Нині того житлового масиву вже немає, але вже забудовується вул. Польова, яка пролягла майже на місці колишньої Широкої вулиці. Це був дуже красивий житловий масив з численими вуличками та тупиками, який щороку заливало повеневими водами. Саме через те у 1963 – 64-тих роках його і переселили...

Справжньою удачею пошуковця стала знайдена мною складена "від руки” колишнім жителем Замістя Смоквином Миколою Олександровичем невелика карта старого Замістя перед переселенням. Цінність тієї карти полягає ще у тому, що на ній нанесені будинки на вулицях з іменами людей, які в них проживали. Нині цей документ опрацьовують фахівці. Це означає, що буде збережене для нащадків "лице” вже давно неіснуючої частини поселення у Мошнах.

Якихось сталих назв малі вулички у ньому не мали, вони називалися за прізвищами або прозвищами найяскравіших особистостей, що там проживали. З того часу залишилося фото, яке було зроблене фотографом – аматором, колишнім жителем Мошен Коцарем Миколою Олександровичем (1924-го р.н.) із дзвіниці Спаського храму. На ньому добре видно вулиці : Широку, Бабаївську та Бондарське.

Звідти колишня стара дорога проходила вулицею Широкою, (вона була продовженням канівської військово - етапної дороги) до гирла р.Мошна (нині Вільшанки, якої тут не було до 1820-го року). Дійшовши із Поташні до сучасної річки Вільшанки, Мошна повертала ліворуч і текла по сучасному руслу Вільшанки, де у її гирлі, що звалося колись Устею, у наймілкішому місці була Цяшкова переправа. Чому вона так називалася наразі також невідомо, залишилися лише спогади про неї у старожилів та записи про паромну переправу в архівних документах (ДАЧО ф. 8, оп. 2, спр. 217, арк. 224), де зазначується про те, що виводила вона подорожніх поза болотом, яке старі жителі називають Янжеловим на старий Сокирянський шлях біля Лозівка та в урочище Редьку. Урочище Редька виникло в результаті міграції старого Дніпра на схід. Назва його така через те, що уся та територія дійсно схожа на контури згаданого овоча. Там завжди була вода, таким залишилося воно і до сьогодні. Але води там значно поменшало. Меліоративні канали майже осушили урочище.

До сьогоднішнього часу в Мошнах існує стара козацька лайка: – А пішов би ти поза Янжеловим! Коріння її знаходиться у сивій давнині. Тоді ще люди не знали російських "шедеврів” з матом та іншим непотрібом, а даний вислів означав дуже просте побажання - іди геть із містечка, бо те Янжелове і було крайнім місцем Мошен. А от чому воно носить саме таку чудну назву нині вже ніхто не знає... [12]

Праворуч, відразу за річкою проходила інша військово-етапна дорога, яку називали Городищенською. Там також був Брідок через Редьку, і проходила та дорога повз Мошногори, повертаючи біля джерела праворуч. Про це джерело згадує у своїх записах у щоденнику князь Воронцов ще у середині вісімсотих. Там записано як вони із своїм другом князем Лопухіним із Корсуня попивши цілющої джерельної води відвідали башту Святослава.
Мошногірська вода мала цілющі властивості здавна, тому сюди до джерела завертали усі подорожні, щоб відпочити у тіні та набрати води на дорогу. Нині дві меліорації значно підірвали "здоров’я” самого джерела, тому воно дає дуже мало води.

Мошногірський Вознесенський монастир був на іншій стороні Мошногір, а перед ними монастир здавна мав свої городи, де був невеличкий хутір. Звався він просто хутором монастирським до 6 грудня 1637-го року, а після цієї дати хутір одержав назву Лютарівка. Потерпівши поразку від польських військ під Кумейками, козацькі сили Павлюка (Павла Бута) темної ночі відступили через Мошни до Черкас та далі крилівським шляхом у стару Боровицю. По дорозі вони залишили на монастирському хуторі поранених та хворих козаків. Та поляки, що кинулися за розбитим військом у погоню, учинили люту розправу над беззахисними людьми. Майже 300 людей, разом із жителями хутора були порубані, а хутір було спалено дощенту. Страшною була лють та помста польських жовнірів стражника Лаща...

Відтоді і носить те урочище таку назву. Майже про всі раніше згадані урочища згадується в універсалі Івана Мазепи від 20 травня 1708-го року. А детальний опис Лютарівки та Чернечого зроблений у статистичному звіті ігумена Мошногірського Вознесенського монастиря настоятеля Каллиста від 1893-го року (ДАЧО ф.149оп.1спр.86, арк144-145.Оригінал.) Та була в історії того хутора іще одна офіційна назва.

У революцію 1917-го року там, на реквізованій у монастиря території, поселилися більшовицькі вояки, вигнавши геть його споконвічних жителів, які працювали на монастирських городах. То вони офіційно, рішенням мошнівського РВК і перейменували те місце у хутір імені Х.І.Марченка, закатованого бандою. Нині того хутора вже немає, бо він був переселений у село у шісдесяті разом з іншими переселенцями. [2]

Із кінця 1700-тих років, під самим Мошногірським лісом неподалік від джерела, було збудовано панську гуральню Олександри Браницької, а через етапну дорогу на Городище був панський винокурний сад. Обабіч дороги виникло поселення, яке назвали Підлісся. Там і до цього були людські оселі, та тоді до них долучилися ще й інші. Спочатку то було невеличке поселення, майже таке як тепер. Але із 1820-го року, після побудови парку М.С.Воронцова воно розтяглося праворуч від дороги (як їхати до с. Байбузи) аж до самої Брами. Брамою називали місце в’їзду у парк. Парк М.С.Воронцова в Мошногорах був найбільшим у Європі за площею парком у англійському стилі. Він проіснував із 1820 по 1917 рік Це місце цікаве ще тим, що ліворуч під горами, на місці колишнього старого лісництва було управління парком Воронцова. Там у дерев’яному будиночку проживав керуючий Мошногородищенським маєтком Іван Тимофійович Ягницький. Тут приймав він відвідувачів парку та своїх знайомих серед яких був і Т.Г.Шевченко, тут Ягницький і помер у 1862-му році. Нині тих старих будівель вже немає, парк знищили ще у революцію, а будівлі Підлісся були спалені німцями ще у 1943-му році разом із Лютарівкою.

Навпроти гори Бесідка із Підлісся починалася дорога до містечка, якою їздили князі до церкви. То була добре доглянута обвалована грунтова дорога. Обабіч неї були зарослі дикого терену, де полюбляли гніздитися солов’ї. На тій дорозі стояли аж чотири містки: Підгорянський, Куншин, Вільшанський та Медянський. Усі ті споруди мають свою цікаву історію та у такому короткому огляді її висвітлити просто неможливо.

Наприклад: Куншин місток над болотом був названий через назву болота, у якому навіки зостався очільник татарів Кунша – бей після розгрому козаками загарбників 5 лютого
1527-го року. У тому місці татари провалилися під лід разом із їхніми кіньми. Про ті події залишилися записи в історичних документах та легенда у людській пам’яті... [7]

З нашої розповіді якось "випала” красуня - річка Вільшанка, яка була створена руками кріпаків та заробітчан за повелінням графа М.С.Воронцова та на його кошти. Її прокопали вручну, осушивши значні території заболоченої місцевості. Тому старі люди донині називають її канавою. Колись, у повоєнні роки на ній був дерев’яний міст на дорозі у Черкаси, який добре зносився за свої 20 років. Пам’ятаю, коли по ньому їхала машина, то він увесь тріщав та згинався...

Новий міст на Вільшанці був збудований у середині шістдесятих і вже неодноразово реконструювався. Той бетонний міст прослужив майже 45 років. Нині він перестав задовольняти норми правил руху (був дуже вузький), та зносилися його конструкції. Тому його розібрали та на тому місці збудували новий сучасний міст. Трохи навіть жаль того моста, бо на ньому усі випускники школи після шкільного балу завжди зустрічали вранішнє сонце. Скільки мошнівців саме із нього йшли у самостійне життя?

А стосовно медянського чи вільшанського моста, про якого була згадка, то він стояв у іншому місці, на вул Медянці (нині вул.А.Оніщенка). Забігаючи наперед, мушу відзначити, що того моста спалили німці у 1944 році під час визволення Мошен. Він і зв’язував колись Лютарівку та Підлісся із містечком. Там, на Лютарівці, за 10 метрів від берега річки із середини вісімсотих до 1927 року стояв монумент встановлений Воронцовим, як подяка людям за побудову пароплавів та нової річки. То його перенесли до церкви та приурочили 10 роковині революції та загиблим героям громадянської війни мошнівські партійці.

Одразу за вільшанським містком була найкраща вулиця в містечку, яка існувала ще із п’ятсотих, але разом з побудовою парку М.С.Воронцова у Мошногорах, відбулося її відродження. Вона була розширена та добре упорядкована. А назвали люди цю вулицю вже трохи пізніше Медянкою. Така назва була в неї через те, що княгиня К.А.Балашова їдучи в неділю до церкви каретою, роздавала малим діткам медяники. Такою красивою та широкою залишилася ця вулиця і тепер, але нині вона носить назву Андрія Оніщенка. Колись тут проходив до парку та до монастиря пішки поет Т.Г.Шевченко. А іще раніше, у п’ятсотих роках в місці перехрестя цієї вулиці із вул. Зеленою колишній володар Мошен Олександр Вишневецький збудував свій Замок. То було опісля набуття Мошнами статусу міста та одержання ними з Кракова Магдебурзького права. Той замок був, як на ті часи, досить солідною будівлею, яку охороняли наймані надвірні козаки. Біля Замку навкруги забудувалася так звана Польська Слобода, у якій проживали переважно поляки. Вони служили у різних установах містечка Мошни заодно виконуючи роль потенційних захисників самого Замку. Саме володар цього Замку був досить заможною людиною, бо неодноразово позичав гроші завжди бідній польській казні. За це польський король Сигізмунд Третій і надав 9 лютого 1592 року Мошнам неповне Магдебурзьке Право з повним самоуправлінням, польській казні належали лише податки. Мошни стали містом із своїм гербом. На тому гербові був зображений щит із списом.

Чи багато тодішніх міст в Україні мали такі привілеї? А тодішнє населення містечка за кількістю людей було таким як нині. Справедливості ради, треба зазначити, що ідентичний герб мало містечко Штасфурт в Англії – батьківщина Шекспіра.

У 1600-му році Олександр Вишневецький помер у родинному замку на Волині у місті Вишневці. А мошнівський замок іще довго був управлінням всього містечка, але під час чергового набігу татарів, вірогідно, у 1667-му році він був повністю знищений, як і усі Мошни. Остання садиба Польської Слободи згадується в документах вже опісля 1920-го року, але донині навпроти місця, де стояв замок залишився рів та дві вулички – тупики.

Неодноразово в архівних документах згадується прізвище Стіхно. Там ще є згадки про
Стіхнові землі. Тому, мабуть, читачеві буде цікаво довідатися про цю давню мошнівську родину. Вперше це прізвище згадується в універсалі Івана Мазепи ще у 1708-му році.

Відомий нам Стіхно (на жаль ініціали невідомі) проживав у Мошнах на Медянці (нині це вул.А.Оніщенка). То був досить заможний чоловік, який володів клаптем землі, що межувала із землями Мошногірського Вознесенського монастиря, які були з південно – східної сторони (Лютарівка), із землями Воронцових з півдня, кордоном північних частин володіння була Медянка та вуличка, що відходила від неї, а з півдня протікала річка Мошна. Звісна річ, що у Мошнах були і більш заможні люди, але Стіхнові довелося залишитися в історії тому, що у його володінь були знатні сусіди. Монастир згадував його прізвище у своїх статистичних звітах, а з родиною Воронцових у родини Стіхнів була навіть судова тяжба за згадані землі. Річ у тому, що спроектована ще у 1820 -му році копана річка Вільшанка пролягла прямо через їхні землі з’єднавшись із р.Мошною, котра різко повертала в цьому місці вліво до гирла, де впадала у Дніпро. Монастирський ставок на Лютарівці внаслідок цього з часом перетворився у болото, а за втрачені землі не було ніякої компенсації. Монастир та Федір Стіхно, який одержав "урізані” землі у спадок від батька майже одночасно подали судові позови до князя М.С.Воронцова про належне відшкодування ним нанесених збитків. Діла монастирські залагодилися "мировою угодою” від 1850-тих років, а Ф.Стіхнові відповідач від Воронцових - керуючий мошногородищенським маєтком І.Т.Ягницький надав іншу землю на заміну втраченої...

З історичних документів випливає те, що люди із прізвищем Стіхно проживали у Мошнах ще із початку 1700-тих років. Але відомості про них, на жаль, забрав час. Документальні свідчення про родину Стіхнів відомі вже із середини 1800-тих років. Федір Стіхно мав сина Феодосія та дочку Марфу. Це лише відомі люди, бо за розповідями рідних, мав Федір Стіхно 12 дітей.

Чоловіча половина цієї досить великої родини загинула у роки Першої світової війни та у революцію 17-го року. Майже всі його сини були у відомому військовому угрупуванні Зеленого. Тих, кому вдалося вижити забрали репресії та Друга світова війна. Донині збереглася садиба Стіхнів на Медянці, тепер там проживає дочка Феодосія - Снадіна Катерина Феодосієвна. Разом із своєю сестрою Ольгою вони до заміжжя носили прізвище Стіхно. Нині такого прізвища в Мошнах вже не існує, воно зникло в середині 80-тих років минулого століття, коли вийшла заміж Ольга, яка була останньою із великої та давньої родини з цим прізвищем. А їхня мати – Смаглій Євгенія Кузьмівна 1912-го р.н., (по заміжжю Стіхно) була дочкою дячка Смаглія Кузьми Даниловича 1879 р.н. на честь якого в Мошнах назване урочище. Про нього буде згадка пізніше. Такі міжродинні звязки просліджуються не в одної мошнівської родини, але то вже окрема тема... Саме нащадки Ф.Ф.Стіхна і розповіли про нього та надали старі родинні фото та офіційні документи, окрім цього існує немало архівних документів, які вказують на те, що прізвище Стіхно у свій час було досить відомим у Мошнах.[1,12]

Ліворуч від Медянки (коли їхати до центру) є лише одна вулиця - це вулиця Зелена, яка одержала назву вже опісля свого відродження. Після виселення там була пустка, а вже у 1970-му році там було дозволено людям забудову. У цієї вулиці також цікава історія, бо вона раніше мала аж дві назви, розділяючись навпіл. Від Медянки там була Цимбалівка, а далі звали її люди Дробишівкою . Ті назви були за прізвищами сімей, що там проживали (раніше ця вулиця була із західної сторони замку Вишневецького). Біля обійстя батьків селилися їхні діти та онуки. Замку вже давно немає, а вулиця існує донині.

Паралельно Медянці із заходу була колись інша вулиця, яка називалася вулиця Довга. Нині тієї вулиці вже немає, але в пам’яті старожилів ця вулиця зв’язана з іменем діда Оргоні, який був колись неперевершеним майстром, що робив дуже красиві та практичні прядки. На Довгій проживало досить багато сімей, які залишили свій слід у історії Мошен. Та у пам’яті старожилів назавжди залишилася згадка про трьох братів Огільків, які вже в повоєнний час жили подвійним життям: удень працювали на тракторах, а уночі грабували та вбивали невинних людей. То цікава та кривава історія, але розповісти про неї у такому невеликому описові немає ніякої змоги.

Від вулиці Довгої попід річкою Вільшанкою, яка з’явилася опісля 1820-го року тяглося поселення, що виникло у той же час. Його старі люди називали Підканав’я.

Є воно і досі, але нині це вже вул.Вільшанська. Вулиця Довга разом з іншими вулицями,
що страждали від повеней потрапила під виселення 1964-го року так і не відродившись...[1]

Отак у своїй розповіді ми і підійшли до великого житлового масиву, де проживала колись та проживає і нині майже третина населення Мошен. Розташоване воно на підвищенні у 20 м. Це своєрідне природне плато від Довгої вулиці зі сторони річки мало вулицю, яка називалася Вільшанський спуск. Тож по ній і піднімалися люди на Дячкову гору, яка була та і нині є на Ревках. На горі спуск розділяється на дві вулиці: Першотравневу та Дробиша. Назва першої зрозуміла, а стосовно вулиці Дробиша вдалося зібрати досить мало відомостей. Достеменно відомо те, що Дробиш був першим у Мошнах міліціонером, якого закатувала банда у 1920 році...

Ревками називали люди отой увесь житловий масив, де ніколи не було повеней. Вели на Ревки від містечка три дороги: Одну із них ми вже згадали, а була ще Бабичівка та Байбузька дорога.
Та була іще одна вулиця, якою можна було потрапити на Ревки. Вона з’єднувала вулицю Довгу із Ревками - то була Воронівська вулиця, і називалася вона так тому, що на ній проживав дід Воронець, який добре умів шити кожухи. Нині ця вулиця називається Партизанською. На самих Ревках було п’ять найбільших урочищ: Дячкова гора, Кулажине, Цвинтар Звіринець та урочище Значок. Про кожне із них поведемо мову окремо.
Дячковою ту гору називали через те, що там колись проживав Смаглій Кузьма, який був дяком у церкві. Коли він співав басом, то в церкві згасали свічки. Дячком у церкві був і його батько Данило, який мав на тій горі велике дворище із власною кузнею та жорнами. Про цю родину зібрано мною немало матеріалів із родинними фото дореволюційного періоду.

Про урочище Кулажине наразі відомостей немає, воно так і залишається білою плямою на мапі Ревок. Тягнеться воно дугою у піденній частині житлового масиву до Звіринця.
Урочище Звіринець одержало таку назву завдяки тому, що тут проживали люди, які обслуговували панський звіринець у Мошногорах. Нерідко тих звірів можна було бачити і в їхніх господарствах, бо вони були фактично ручними тваринами (нині це вул. імені Х.І.Марченка, це та людина, іменем якої колись був перейменований хутір Лютарівка).

Паралельно цьому урочищу з південної його сторони ріс великий дубовий ліс. Про долю того лісу нинішні покоління довідалися із архівних записів. Після того, як була прокопана річка Вільшанка, хазяїн цих угідь М.С.Воронцов наказав зрубати великі дерева на протязі 25 верст уверх по течії. До тих великих дерев потрапив і ліс на Звіринці. Окремі його колоди були товщиною до 1 метра та довжиною більше 10 метрів. Такий будівельний "матеріал” було доставлено водою у 1840-му році на адміралтейські суднобудівні верфі м. Миколаєва.

На луках, що були поміж Звіринцем та річкою знаходилася на протязі майже двох століть невеличка цегельня, що виробляла досить якісну цеглу для потреб Мошен. З тієї цегли
збудований будиночок канцелярії, що стоїть біля Еленської школи і понині. В далекий постреволюційний час там виготовляли непалену цеглу – сирець, а нині та цегельня вже не існує. За розповідями односельців здавна саме у цьому місці на річці Вільшанка були вбиті у дно великі сваї на яких трималися споруджені дерев’яні будки.

Тут працювали мошнівські пралі, які займалися звичайною для жінок роботою та відбілювали на сонці виткане полотно.

На північ від вулиці Звіринець розташований колгоспний двір, який з часу його заснування носив назву "Червона Зірка”, пізніше там було зведене з усіх колгоспів господарство – тваринний комплекс ВРХ із назвою”Дружба”. [2]

Майже у центрі житлового масиву на Ревках, а вірніше на нинішній вулиці Садовій (поруч з магазином Крамара) у 1868-му році була відкрита перша в містечку Успенська однокласна приходська народна школа. Першим учив грамоті мошнівців В.С.Висоцький, що був настоятелем Успенськоі церкви. Пропрацювала та школа довго, пізніше там була хата – читальня та клуб, а нині того приміщення вже немає. Прослуживши людям більше ста років приміщення здалося на поталу часові...

Цвинтар, мабуть, також пояснень не потребує. На ньому ховали небіжчиків із приходу Успенської церкви, або південної частини містечка та із Лахману. Везли туди покійників від церкви Бабичівкою повз стару Бойню, що знаходилася праворуч до бору (нині вул. Ткаліча та частина вул.Космонавтів) Колись на цвинтарі стояла дерев’яна Успенська капличка, де відспівували покійників, але її ще в революцію спалили войовничі атеїсти.[12]

Урочище Значок знаходиться при в’їзді на Ревки старою Байбузькою дорогою від села (вул.Жовтнева). Ліворуч від дороги, вже на Ревках ще і досі стоїть будівля старої двокласної Земської школи. Не доїжджаючи до неї 200 метрів, ліворуч від дороги, стояв тримерової висоти дубовий хрест із прибитою навскоси пікою. Довго на вдавалося з’ясувати нічого ні про того хреста, ні про саму назву урочища.

Старі люди розповідали, що того хреста поставив ще до революції священик Успенської церкви. Та розгадка знайшлася у науковій літературі. Виявляється, що так називалися місця збору козаків. Таким було те місце здавна, ще із часів Богдана, а назву Значок одержало воно вже опісля 1764-го року, коли пішов на "пенсію” по старості лубенський сотник К.Значок.

Сама по собі подія, в нашому розумінні, рядова, але треба знати про те, що у ті часи сотники до старості не доживали... Отож, той сотник у присутності значкового товариша полку збирав у окремо відведеному місці свою сотню. Та відтоді такі місця козаки традиційно почали називати Значком. А великий хрест, вірогідно, і визначав це місце у Мошнах - місце збору козацької сотні... [5,11]

Згадана байбузька дорога вже у шістдесяті одержала покриття з бруківки та зв’язала Мошни із селами Байбузи та Яснозір’я, а далі вона прямувала у Корсунь. Пізніше на ній з’явився асфальт. Саме через те, стара грунтова корсуньска дорога через Руду стала непотрібною...
Як бачимо, одна загадка перестала такою бути, але ще залишилася невідомою назва Ревки, бо ніхто не розповів, що ж вона означає? На південь, під Байбузами є поселення Закревки, як видно, ці назви дещо співзвучні і мають явний нахил до польської мови. А що означають – невідомо до цього часу.

Звичайно, що у Мошнах ще є багато загадок, але то вже царина істориків-професіоналів.
На жаль, відомості про деякі вулиці та кутки вже поглинув час, бо відійшли у небуття старі жителі Мошен – носії інформації, а в старих архівних документах ця тема висвітлена дуже обмежено. Тому зібрані протягом довгого часу дані про Мошни унікальні. Біда ще у тому, що дослідники – аматори не завжди мають належний доступ до архівів. Тому і залишаються вони неопрацьованими. Таким неопрацьованим фондом був та ще і тепер залишається фонд ДАЧО – судові справи (ДАЧО – скорочено Державний архів Черкаської області). Саме в ньому ще залишилося багато невивченого. Не вивчені належним чином плани повітових землемірів, де вказуються зазначені вище землі та урочища. Одним з таких землемірів був у початку 1800 -тих років Черкаський повітовий землемір Павло Стефанович Шелешпанов, який залишив нащадкам свої плани. В них є досить багато цікавого. Багато архівних даних припадають пилом у архівах Києва, Москви та Петербурга. Є вони і в далекій Варшаві, та, на жаль, ці джерела аматорам недосяжні...

Є ще багато інших джерел інформації, та, на жаль, вже зникає основне джерело – старожили Мошен та навколишніх сіл. Тому саме тепер потрібно записати спогади тих, хто іще проживає поруч з нами...

Щоб не бути голослівним наведу лише один приклад, у якому старі документи та розповіді старожилів вимальовують своєрідну картину – долю одного лише будинку в Мошнах. На жаль, нині він вже давно не існує, але розповідь про нього досить цікава.

Документом, із якого випливають відомості про ста