Мошни. Біль Душі.

Роздивляючись фото будівель та краєвидів старих Мошен не можна не усвідомити собі всю їхню красу та загадковість. Тут наша гордість, біда
та розчарування. Особливо нині турбує доля старого костьолу. Схоже на те, що власники ніяк не діждуться того часу, коли стрясеться біда. Важка діжка колишної водонапірної вежі, яку колись влаштували в МТС на дзвіниці костьолу може будь - коли зірватися вниз, заваливши саму дзвіницю. Лишня вода, що стікала з водонапірної вежі розмила шви на підмурку споруди зліва від входу. Звідти випадає цегла, що аж ніяк не додає споруді міцності. Власник споруди “Агротехсервіс” (нині фрау Марта) був надав її у аренду орендаторові, котрий влаштував тут млин грубого помолу. Про якийсь ремонт немає і мови. Нікому і в голову не приходить те, що споруда із прекрасними акустичними даними могла би з успіхом використовуватися як концертний зал органної музики, як музична школа чи приміщення для репетицій хору. Чи багато залишилося ще у нас в Україні таких залів з ідеальною акустикою? І зробити той зал таким, як його збудували Зодчі можливо. Зруйнувавши перекриття, що розділяє тепер будівлю на два поверхи. Натомість стоїть вона спаплюжена ще із 1935 року потихеньку руйнуючись. Змінюються господарі споруди, та незмінним залишається ставлення до неї. Не стане споруди – не буде предмету розмов навкруги неї...

Така Доля спіткала вже не одну споруду Мошен, деякі ще животіють під сонечком, а інших вже забрав час. Надаю Вам їхні фото, тільки дуже байдужа людина зможе подивитися на них без жалю...

Стара пошта, збудована у кінці 18 століття Київським поштовим відомством, у якій було одержано першу телеграму, Єленська школа та будівлі лікарні, збудовані княгинею Катериною Андріївною Балашовою перейшли вже межу, за якою залишаться лише руїни. Ще стоїть назло усьому стара двокласна земська школа на Ревках, та інші історичні споруди. Але їхнє існування - справа часу. На щастя, хата в якій ночував Т.Г.Шевченко нині стала музеєм, але, хто в ній упізнає колишню споруду? Отаке твориться в «золотій Підкові», у самісінькому центрі незалежної України. Чергові посадовці місцевих владних кабінетів не люблять розмов на цю тему, про неї згадують рідко, особливо тоді, коли час до виборів підходить, знову щось обіцяючи...

А біда тим часом прогресує, руйнуючи нашу культурну спадщину. Зникають ще досить міцні та красиві будівлі, що служили довгий час людям і могли б прослужити ще довго, радуючи людей своєю красою. Зникає все, що нам залишили минулі покоління, і, здається, все те вже нікого не турбує...
Так, давно, ще у революцію, пішов у небуття найбільший за площею у Європі парк у Мошногорах біля Мошен, котрого створив у 1820 – му році князь Михайло Семенович Воронцов. Навіть перлина України – колись прокопана кріпаками Воронцова (вручну лопатою) річка Вільшанка перетворюється нині у велике та довге болото. Закрита від Дніпра насосною станцією та отруєна горе - “хазяїнами” цукрових заводів та іншими різним непотрібом “вмирає” без риби та без уваги. З отого зеленого та майже мертвого болота п’ють воду жителі Черкас.З так званого вільшанського водозабору.

І нікому і в голову не прийде ідея про те, що свої криниці треба чистити та доглядати. Чомусь новітні владні кайдашата без кінця чубляться за землі, портфелі та посади. Колись, може, і прийде якась дієва влада, та рятувати тут вже буде нічого. На жаль...

Можливо, у цій публікації надані дещо різкі та емоційні вислови. Можливо… Та не зникає той біль Душі, коли спостерігаєш таке руйнування. Що ми залишимо своїм нащадкам? Мабуть, лише фотокартки цієї краси, яку ми, на жаль, зберегти так і не зуміли...

Дещо перефразувавши відомий вислів можна із впевненістю сказати:

- Плювок у минуле повернеться нинішнім можновладцям “дарунком від верблюда”. Бо історія не терпить над нею наруги, тому ніякі “немає
коштів та ніколи” нею не сприймаються. Людьми також...

С.І.Гречуха. Письменник, краєзнавець,публіцист. Член районної краєзнавчої спілки
Мошнівського краю “Артанія”з 2007 р.

Нині надворі вже 2016 рік, з часу публікації цієї замітки в черкаській газеті «Прес – Центр» минуло дев’ять років. Та нічого не змінилося у ставленні влад (старої та нової) до долі нашої культурної спадщини.
Всі роблять вигляд, що нічого страшного не відбувається.
Та невже? Невже доведення до руїни старовинних споруд і є отим цінним «вкладом» можновладців в історію України?